Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

Вона ніколи не розуміла цих двох чоловіків, яких кохала, отож і втратила їх обох. Аж тепер до її свідомості почало доходити, що якби вона зрозуміла Ешлі, то ніколи б його не покохала, а якби зрозуміла Рета, то ніколи б його не втратила. І вона з тугою в серці подумала, що, мабуть, ніколи нікого по-справжньому не розуміла.

Душу її огорнуло милосердне отупіння, на зміну якому — вона знала з досвіду — невдовзі прийде гострий біль: так тканини тіла, розтяті ножем хірурга, на хвильку втрачають чутливість, а тоді скипають нестерпною мукою.

«Не думатиму про це зараз,— вирішила вона похмуро, вдаючись до давнього свого закляття.— Я збожеволію, якщо почну зараз думати про втрату Рета. Подумаю про це завтра».

«Але — криком озвалось її серце, яке відкинуло закляття і боляче защеміло,— я ж не можу його відпустити! Мусить же бути на це якась рада!»

— Не думатиму про це зараз,— повторила вона, вже вголос, силкуючись заштовхнути свій розпач кудись у глиб свідомості, силкуючись знайти якусь загату, щоб не затопив її душу біль.— Я... та що, поїду завтра додому, до Тари.— І від цих слів відчула деяку полегкість.

Колись вона вже була верталася до Тари, гнана страхом і відчуттям поразки, і вийшла з рідних стін, набравшись сили й озброївшись для перемоги. А якщо вона домоглася такого раз, то Бог у ласці своїй допоможе їй і вдруге. Як саме це буде — вона не знала. І не хотіла зараз сушити цим голови. Вона жадала одного: тихого закутка, аби перебути там свої прикрі хвилини та зализати рани, і безпечного пристановища, аби обміркувати плани подальшої боротьби. Вона думала про Тару і неначе відчувала лагідний холодок руки, що заспокійливо лягав їй на серце. Перед нею поставав білий будинок, привітно видніючи крізь поруділе осіннє листя, її, мов благословення, облягала супокійна тиша сільського присмерку, тіло їй зволожувала роса, що опадала на довгі акри зелених кущів, поцяткованих білим руном, а очі її вбирали гостру червінь землі та похмуру темну красу сосон на положистих пагорбах.

Від цієї картини їй полегшало на душі й навіть додалося снаги, а біль і прикрий жаль відступили кудись на край свідомості. Вона постояла ще хвилинку, пригадуючи окремі деталі: обсаджену кедрами алею, що вела до будинку, розкидисті кущі жасмину, яскраво-зелені на тлі білих стін, тріпотливі білі фіранки. І Мамка там буде. Раптом їй страшенно захотілося опинитись біля Мамки, як у ті часи, коли вона була маленькою дівчинкою,— захотілося припасти головою до її широких грудей, відчути гудзувату чорну долоню на своїх косах. Мамка — то ж була остання ланка, що зв’язувала її з минулим життям.

І Скарлет піднесла голову, перейнявшись гордим духом своїх предків, людей, що не визнавали поразки, навіть коли поразка дивилась їм у вічі. Вона поверне Рета. Вона знала, що зуміє цього домогтись. Не було такого чоловіка, якого вона не змогла б звоювати, коли вже заповзялася.

«Подумаю про це завтра, у Тарі. Тоді мені буде легше. Завтра я придумаю, як саме його повернути. Кінець кінцем, завтра — це ж новий день».

Легенди і реалії американського півдня

Книга Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром» стала міфом майже відразу після виходу в світ: її величезний успіх у читача, про що свідчили фантастичні тиражі в країні, яка тільки-но пережила грандіозну кризу, нікому не відоме ім’я авторки, та ще й блискучий фільм, поставлений просто-таки по гарячих слідах,— все швидко обросло легендою про надзвичайно захоплюючий твір, написаний хатньою господаркою. Як і в будь-якій легенді, тут є дещо від істини, принаймні є над чим замислитись.

Маргарет Мітчелл, беручи активну участь у репрезентації книжки і фільму, в листуванні з читачами і критиками, водночас прагнула вберегти від розголосу особисте життя. Одному із своїх кореспондентів вона писала: «Я хочу постати перед світом... своєю книгою, а не тим, що писала в листах до друзів... Моя книжка належить будь-кому, хто її купить, однак моє приватне життя публіці не належить». Таку позицію Маргарет Мітчелл обстоювала до кінця, і тому після несподіваної смерті письменниці її чоловік звернувся до друзів із проханням знищити всі її листи, що в них зберігалися. І тільки брат письменниці, Стів Мітчелл, ставши спадкоємцем архіву сестри, передав його університету штату Джорджія, дозволивши опублікувати деякі матеріали. Це було листування навколо «Звіяних вітром». Тож і ми, зважаючи на волю письменниці, наголосимо в житті Маргарет Мітчелл тільки те, що так чи інакше позначилося на її книжці.

Маргарет Муннерлін Мітчелл народилася 8 листопада 1900 року. Мати її походила з родини гугенотів, що переселилися до Америки у середині XVIII століття. Батько — шотландець — утік в СІЛА після утвердження Стюартів десь у середині XIX ст. Оселився в Атланті, став юристом, з часом був обраний головою історичного товариства. Дитинство Маргарет, типове для дівчинки з заможної родини, минуло на плантації в Джексон-Хіллі під Атлантою, Маргарет мала власного поні і полюбляла їздити верхи. В 1912 році родина переїхала до Атланти, в будинок на Персиковій вулиці, а через п’ять років Маргарет на власні очі побачила і пережила знамениту пожежу, яка знищила майже все місто.

1918 року Маргарет вступає до Смітсівського коледжу: під впливом вчення Фрейда, популярного тоді в Штатах, вона мріє стати лікарем-психіатром. Але закінчити навчання їй не пощастило, бо несподівано захворіла й померла мати, а невдовзі Маргарет змушена була повернутися до Атланти, щоб стати господинею в батьківському домі.

Життя Атланти після першої світової війни було бурхливе й нестабільне, майже як у період Реконструкції. Згодом Маргарет Мітчелл так згадувала себе в ті часи: «Бувши продуктом джазової доби, однією з тих зірвиголів у коротких спідничках, про яких пастори кажуть, що вони потраплять до пекла, якщо до тридцяти літ їх не повісять, я, природно, неабияк здивувалася, коли в мені побачили відновлений дух Півдня». Юність минала у вирі вечірок, зустрічей, шалених верхогонів... Одного разу Маргарет впала з коня й забила кісточку, що згодом дуже далося взнаки.

Проте було в її житті й інше. Вже з кінця 1922 року вона працює штатним кореспондентом атлантського щотижневика, де в той час співробітничали такі відомі письменники, як Джордж Колдуелл, Френсіс Ньюмен. Адже писати Маргарет почала ще в дитинстві. У школа вона була зіркою аматорських інсценівок, друкувала оповідання в учнівському журналі, підписуючись «Пеггі Мітчелл». Серед друзів уславилась як оповідачка. А безпосередній її шеф по щотижневику