Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

множинне батьківство. Щось коло восьми батьків-матерів було в

нього, а ті техніки, що це уможливлюють, можуть лишати якісь

системні сліди. Але поки що не вишукалося нічого.

— Ну й ганеба — до самого неба! А мо’, усі ті його

самовиставляння перед протомолекулою обернули його

космічним мутантом?

Вона прожувала кусень і… серйозно про це поговорила.

— Ти сміятимешся, але Місяць розглядає і таку версію. А ще

вони намагаються виростити новий зразок цього організму, базуючись на даних тих зразків, що ми їм надсилали. І перші

спроби вже засвідчують деяку реальну самоорганізацію.

— А що тобі: тяжко викинути ще років п’ятсот на курсові та

дипломні роботи? — гірко пожартував Фаєз. — Гадаю, тобі

нíчого турбуватися про свій науковий спадок.

Його пальці торкнулися її коліна — аби фізичним дотиком

пом’якшити цинізм його слів. Вона взяла його руку й натисла на

подушечку в основі його великого пальця. Він присунувся

ближче. І це вже вона унюшила запах його тіла. Відколи

налетіла буря, ніхто з них не мав змоги помитися, і могло бути, що й всі, либонь, засмерділися, але куди тут дінешся: її ніс

призвичаївся і до найгіршого смороду. Вона сприймала його

запах як майже приємний душок, мов від мокрого пса.

— Принаймні не про той, що я обрала, — сказала вона.

— І все-таки наші імена житимуть вічно. Твоє — як людини, що

перша відкрила нову планету, повну нових видів. І моє — як

простого геолога, що був у тебе на побігеньках і приносив тобі

харчі.

— А чому ти фліртуєш?

— Фліртування — це остання річ, із якою ми розпрощаємось, —

мовив Фаєз. Цієї миті їй закортіло побачити його обличчя. — Ти

твориш науку. Я розжився на найрозумнішу і найгарнішу жінку

в цьому руйновищі. Всяк має свої способи давати раду

брутальному привидові смертності. І дощу. Давати раду дощеві.

Моє майбутнє відрядження: десь туди, де хоч іноді перестає

дощити.

В сусідній кімнаті заплакала дитина. Виснаження й ляк були в

тому плачі. Якась жінка — чи не Лусія? — заспівала їй мовою, якої Елві не знала. З’їсти й останній кришеник того коржика. А

запити чим? Вона вже й не знала, скільки часу минуло, відколи

їхній хімічний пристрій видав останній міх чистої води. Ще рано

вимикати? Якщо рано, то вимкнути незабаром. Голден був

пообіцяв, що зайде і поміняє міхи, але ж чи він згадає? Без

перепочинку отак-о, човг і човг, живий мрець на ногах. Хоча

вже давно мав би упасти й виспатися. Ну, може, й сама вона

примудриться якось навпо мацки вимкнути воду.

— Даремно приперлися ми сюди, — сказав Фаєз. — А чи ж не

торочили нам оті причмелені виплодки, якими лихими та

заплямованими виявляться ці світи за станцією Медіна? Вони

мали слушність.

— Та хто казав таке? Ніхто ж, либонь?

— Хтось обов’язково казав. А як ніхто й не нявкнув, то мав би

хоч хтось застерегти!

— І ти й справді лишився б нидіти в якомусь домашньому

запічку? — запитала вона, звівшись навколінці й починаючи

обмацувати хімічний пристрій. Таки чути: крапає вода з

вивідного фільтра, бо й не той це тембр, що в невпинного дощу

надворі. — Якби до тебе прийшли з пропозицією податися до

першого справді нового світу, чи спромігся б ти сказати тверде

«Ні»?

— Я зачекав би на другу хвилю, — запевнив її Фаєз.

Вона таки знайшла потрібний міх. Та м’яка, холодна крива

лінія ще не була аж така важка, як Елві сподівалася. Невже

пристрій більше вже не видає повного міха чистої води так

швидко, як робив це досі? Збій у роботі системи? Але в такому

разі мало б щось пробриніти. Ще завданнячко Голденові: хай

капітан перевірить.

— А я подалася б на першій хвилі, — сказала вона.

— Як? Аби перетерпіти все оце? І ти все одно сюди припхалася

б?

— Я просто не відала б того, що буде потім. На момент