Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

ще цього не сталося б. Тільки й знала б, що буде якийсь ризик.

Оце знала б. І, звісно, сіла б на той корабель.

— Ну, а якби ти все-таки знала: буде щось аж отаке?! Що, коли

б ти зазирнула в якусь кришталеву кулю й уздріла нас тут, у

такому нещасті?

— Якби ми могли знати все наперед, то б нічого ані знайшли, ані дослідили, — сказала вона.

Якось дуже химерно було думати, що всі вони тут і погинуть.

Розум її усвідомлював цю похмуру перспективу, але все одно

здавалося це нереальним. Десь на задвірках її свідомості якийсь

тоненький, але заповзятий голосок твердив їй: от прилетить

якийсь корабель і врятує їх усіх. Що ще якась група висадиться

на цю планету й поділиться харчами, водою та прихистком.

Вона ловила себе на тому, що чудується, чом вони не кличуть

нікого на допомогу, й лише із зусиллям пригадувала, що ніде ж

тут немає якихось інших баз. І жодного четвертого чи й п’ятого

іншого корабля. Що є залоги й пасажири лише трьох оцих їхніх

кораблів. І що загальне число людей тут наразі менше, ніж було

раніше. І те, що всі вони втислися в це руйновище, мов біженці, й кожне чує, як уся решта хропе уві сні, створювало враження, що всесвіт цей дуже й дуже порожній. І страхітливий.

— Нам треба розшукати Голдена, — сказала вона. — Чогось

повільно крапає вода. А знати б… Мо’, він і справді має таку

добру імунну систему? Той факт, що всі ми маємо якісь

виділення, означає: ми даємо якусь імунну відповідь на того

агресора! Тільки відповідь наша десь чи не така, як осколок? А

воно росте-розростається швидше, ніж ми встигли б його вибити

геть. Мо’, Голден має якусь таку експозицію, що дає йому

антитіла, котрі достатньою мірою реагують на нього?

— А що видали сканування його крові?

— Та нічого! — відказала Елві. — Число його білокрівців ще й

нижче, ніж у нас.

— Можливо, слізна рідина його очей не до смаку цій рослинці?

— припустив Фаєз. — А що?

— Та я ж нічого не сказала.

— Ба ні! Ти гмукнула так тихенько, мов сказала: «Я маю ідею!»

Я ж розчув те твоє «гм». Щось воно та означає!

— Ну, подумала, що річ тут не в імунній його системі, —

призналася вона. — Себто всі ж ми весь час летіли посеред

тяжкого вакууму. І стільки тієї радіації сипалося на нас, що всі

ми нині з ослабленим трохи імунітетом. А він-бо на тій станції

Ерос стільки тієї радіації набрався… і стільки шкоди йому від

неї…

Елві заплющила очі, аби вилучити зелень. Прекрасний каскад

логіки й натяків-підказок відкрився перед нею, от ніби в

райський сад увійшла. Їй перехопило дух, вона заусміхалася.

Радість осяяння піднесла її на своїх крилах.

— То що? — допитувався Фаєз. — Його перепекло? Той очний

хижак любить лише нас рідкісних, а Голден — занадто добре

підсмажений?

— Ой! — мовила Елві. — Річ тут у його онкоцидах. Після тої

лихої пригоди на Еросі йому довелося присісти на постійне

лікування анти раковими засобами. А це ж означає… ой! Та як же

це гарно!

— Ну гаразд. І про що ти так розводишся? Чому його

антиракові пігулки мають діяти на щось із геть відмінної

біосфери?

— Це означає, що десь тут задіяно щось геть докінсіанське

довкола клітинного поділу…

— Це одна з тих ксенобіологічних придумок, чи не так? Бо я

ніяк не втямлю, куди це ти гнеш.

Елві піднесла руки догори й заплескала в долоні. Втіха

пронизувала її кров, і це відчувалося, немов її поніс потік світла.

— Я вже розповідала тобі про це, — сказала вона, — що існують

добрі порухи… мо’, навіть форсовані порухи… у проєктувальному

просторі, бо ми спостерігаємо речі, які вигулькують знову й

знову по різних гілках дерева життя.

— Слушно, — погодився Фаєз. — І тому, коли ми прибуваємо на

Нову Землю, натрапляємо й тут на істоти, що мають очі й все

таке.