Елізабет Костова - Історик

слабкість в Афінах, той вечір, коли я побачила його напівживим у номері. Але він посміхнувся нам, і я зрозуміла, що тепер він буде посміхатися нам щодня.

— О, — Хелен теж посміхнулася. Навколо її рота, біля куточків очей у неї були глибокі зморшки.

— І я почав шукати тебе і його.

Його посмішка стала сумною. Хелен невідривно дивилася на нього.

— А потім я припинила своє дослідження й просто стежила за ним, поки він стежив за вами. Я іноді бачила тебе — як ти знову повернувся до дослідження, до бібліотек, Поле, як ти виходив із них. Як мені тоді хотілося передати тобі все, про що я дізналася сама. Потім ти поїхав в Оксфорд. Я не була в Оксфорді під час свого дослідження, хоча багато читала про вампірів, які спостерігалися там у часи середньовіччя. А в Оксфорді ти залишив книгу розкритою…

— Він закрив її, коли побачив мене, — вставила я.

— І мене, — посміхнувся Барлі. Тоді він уперше заговорив, і мені було приємно, що він усе ще міг бути веселим.

— Ну, коли він уперше переглядав її, то забув закрити, — Хелен підморгнула нам.

— Це правда, — погодився батько, — подумати тільки — забув.

Хелен обернулася до нього зі своєю милою посмішкою.

— Ти знаєш, раніше я ніколи не бачила цю книгу — «Vampires du Moyen Age».

— Класика, — відгукнувся батько, — але дуже рідкісна.

— Гадаю, майстер Джеймс теж її бачив, — повільно вставив Барлі. — Знаєте, я бачив його там після того, як ми застали вас, сер.

Батько здивувався.

— Так, — продовжував Барлі. — Я забув свій макінтош у бібліотеці й повернувся приблизно за годину. І побачив, як майстер Джеймс виходить із ніші на балкон, а він мене не помітив. Мені здалося, що він дуже схвильований або розгніваний. Я подумав про це, коли вирішив зателефонувати йому.

— Ти телефонував майстеру Джемсу? — здивувалася я, більше не обурюючись. — Коли? Коли ти зробив це?

— Я зателефонував йому з Парижа, бо дещо згадав, — сказав Барлі, витягуючи довгі ноги.

Я хотіла підійти до нього й обійняти його за шию (але ж не перед моїми батьками!). Він подивився на мене:

— Я говорив тобі, що намагався щось згадати у потязі, щось про майстера Джеймса, а коли ми приїхали в Париж, я згадав це. Одного разу, коли він забирав якісь папери, я побачив лист на його столі — конверт, якщо говорити точніше. Мені сподобалася марка, тому я придивився уважніше. Лист був із Туреччини, дуже старий, ось чому я придивився до марки. На ньому стояв штамп двадцятирічної давнини, лист був від професора Бора. Тоді я подумав, що колись у мене буде такий самий великий стіл, а на ньому — листи з усього світу. Мені запам’яталося ім’я Бора, навіть тоді воно здавалося мені екзотичним. Я не розкрив його й не прочитав, звичайно ж, — швидко додав Барлі. — Мені б і на думку не спало.

— Звичайно, ні, — пирхнув батько, але в його очах я побачила симпатію.

— Коли ми сходили з потяга в Парижі, я побачив на платформі старого, мабуть, мусульманина, у темно-червоній шапці з китичкою, у довгому халаті, як в оттоманського паші, і раптом я згадав про лист. Потім історія твого батька, ну, ім’я турецького професора, — він серйозно глянув на мене. — Тоді я й зателефонував. Я зрозумів, що майстер Джеймс був якось пов’язаний з усіма цими пошуками.

— А я де була? — ревниво запитала я.

— У ванній, напевно. Дівчата більшу частину часу проводять у ванній.

Він теж хотів би мене поцілувати, але не на очах в інших.

— Майстер Джеймс дуже суворо говорив зі мною по телефону, але коли я пояснив йому, що відбувається, він сказав, що тепер усе життя молитиметься за мене. — Червоні губи Барлі ледь здригнулися. — Я не насмілювався запитати його, що він збирається робити, але тепер ми вже знаємо.

— Так, ми знаємо, — зі смутком у голосі сказав батько. — Мабуть, він підрахував по тій давній книзі, що минуло рівно шістнадцять років після попереднього візиту Дракули в Сен-Матьє. Тоді він, звичайно ж, зрозумів, куди я поїхав. До речі, він напевно стежив за мною, коли я пішов у відділ рідкісної книги. В Оксфорді він кілька разів запитував, що зі мною не так, турбувався про моє здоров’я й самопочуття. Я не хотів втягувати його в це, знаючи, який це для нього може бути ризик.

Хелен кивнула.

— Так. Я думаю, що я була там саме перед ним. Я знайшла розкриту книгу й сама все підрахувала, потім почула кроки на сходах і відійшла вбік. Як і наш друг, я зрозуміла, що ти поїдеш у Сен-Матьє, Поле, щоб знайти мене й того монстра. Я їхала швидко, як могла. Але не знала, яким потягом ти поїхав і, звичайно ж, не знала, що наша дочка поїде за тобою.

— Я бачила тебе! — згадала я.

Вона подивилася на мене, але нічого не розпитувала. У нас тепер буде багато часу для розмов. Я бачила, що вона втомилася, що ми всі були вичавлені, як лимон, і не могли навіть почати говорити про те, яка це перемога для нас. Чи став світ безпечнішим, коли ми всі разом, а його більше немає в ньому? Я подивилася на меблі, яких раніше не помічала. Хелен житиме з нами й задуватиме свічки у вітальні. Вона прийде на мій випускний у школі, на мій перший день в університеті, допоможе мені надягти весільну сукню, якщо я коли-небудь вийду заміж. Вона читатиме нам щось уголос після вечері. Вона повернеться у світ і знову викладатиме, ми будемо купувати туфлі й блузки, будемо ходити обійнявшись.

Тоді я ще не знала, що іноді вона буде віддалятися від нас, годинами не розмовляти, мацаючи шию пальцями. Я не знала тоді й те, що за дев’ять років її забере від нас хвороба — це станеться задовго до того, як ми звикнемо до її повернення, хоча ми ніколи б, мабуть, не звикли до цього, ніколи б не втомилися від її присутності. Тоді я не могла передбачити, що нашою останньою втіхою стане думка про те, що вона спочиває з миром, хоча могло бути інакше, і що ця впевненість, розбиваючи нам серця, водночас вилікує їх. Якби я змогла передбачити все це, то знала б, що після її похорону мій батько зникне на цілий день, і що маленький кинджал з вітальні зникне разом із ним, і що я ніколи, ніколи не запитаю його про те, де