Елізабет Костова - Історик

говорили мені, що я ніколи не здобуду перемогу над Дракулою, що це був його світ, а не мій. Вони наказували мені стрибати, поки ще я була собою, я підвелася, наче уві сні, й стрибнула.

Хелен сиділа прямо, дивлячись на вогонь, а батько затулив очі руками.

— Я хотіла загинути вільною, як Люцифер або як ангел, та не побачила цих каменів. Я впала на них, розбила голову, порізала руки, але там була ніби подушка із трави, тому це падіння не вбило мене і я нічого не поламала. Мабуть, за кілька годин я отямилася. Була глибока ніч, я відчула, як кров тече по обличчю й шиї, і побачила, як заходить місяць. Боже мій, якби я скотилася, якби не знепритомніла… — вона помовчала. — Я знала, що не зможу пояснити тобі, що намагалася зробити, ганьба й сором охопили мене, немов божевілля. Я відчувала, що після цього не буду гідна тебе або нашої дочки. Коли я змогла підвестися, то зрозуміла, що втратила дуже багато крові. І хоча в мене все боліло, я нічого собі не зламала і відчувала, що він не напав на мене, — мабуть, він теж вирішив, що це мій кінець, коли я стрибнула. Я була дуже слабкою, мені було важко йти, але я обійшла стіни монастиря й вийшла на дорогу в темряві.

Я подумала, що батько знову заплаче, але він мовчав, не відводячи від неї очей.

— Я пішла у світ. Це було не так важко зробити. Я за звичкою взяла із собою сумочку, мабуть, тому, що в ній був мій пістолет і срібні кулі. Я ледь не розсміялася, коли побачила, що сумка досі в мене на плечі. У ній були гроші, багато грошей, і я мудро використала їх. Моя мати теж завжди носила всі свої гроші з собою. Саме так робили всі селяни в її селі. Вона ніколи не довіряла банкам. Пізніше, коли мені знадобилося більше, я зняла певну суму з нашого рахунку в Нью-Йорку й поклала її у швейцарський банк. Потім я покинула Швейцарію так швидко, як тільки було можливо, боячись, що ти кинешся шукати мене по сліду, Поле. О, пробач мені! — вона раптом заплакала, міцніше схопивши мене за руку, і я знала, що вона вибачалася за відсутність, а не за гроші.

Батько стиснув руки.

— Цей інцидент дав мені надію на кілька місяців або, принаймні, спантеличив мене, але мій банк не зміг відстежити ці гроші. Незабаром мені повернули суму. «Але не тебе», — міг би він додати, проте не зміг. Його обличчя, втомлене й радісне, сяяло.

Хелен опустила очі.

— У будь-якому разі я знайшла місце, де можна було зупинитися на кілька днів, недалеко від Ле Бен, доки мої подряпини не загоїлись. Я ховалася, поки не змогла вийти на люди.

Рука її потягнулася до горла, і я вкотре помітила тонкий білий шрам.

— Я знала, що Дракула не забув про мене і знову мене шукатиме. Я наповнила свої кишені часником і стала набиратися духу. Я завжди тримала при собі пістолет, кинджал, мій хрестик. Куди б не йшла, я заходила в сільські церкви й просила благословення, хоча іноді, навіть просто проходячи крізь двері церкви, відчувала, як моя рана починає пульсувати. Я завжди закривала шию. Зрештою я підстригла й пофарбувала волосся, радикально змінила стиль одягу, почала носити темні окуляри. Дуже довго я трималася подалі від великих міст, а згодом навідувала архіви, необхідні для продовження пошуків. Я дуже наполегливо працювала і знаходила його скрізь, куди б не вирушала: у Римі в 1620-х, у Флоренції за часів Медичі, у Мадриді, у Парижі під час революції. Іноді говорилося про дивну чуму, іноді про вампірів на великих цвинтарях — наприклад, Пер-Лашез. Здавалося, йому завжди подобалися книгарі, архіваріуси, бібліотекарі, історики — усі, хто спілкувався з минулим через книги. З його дій я намагалася визначити, де була його нова могила, де він сховався після того, як ми знайшли її у Свєті Георгі, але не могла визначити системи. Я мріяла, як тільки я знайду і вб’ю його, повернуся до вас і скажу, яким безпечним став світ. Я жила, боячись, що він знайде мене раніше, ніж я його. Куди б не йшла, я думала про вас. О, я була така самотня!

Вона взяла мою руку й погладила її, як ворожка, і я мимоволі відчула гнів: усі ці роки бути без неї!

— Нарешті я вирішила: навіть якщо я не гідна вас, усе-таки мушу хоча б здалека глянути на вас. На вас обох. Я читала в газетах про твій фонд, Поле, я знала, що ви в Амстердамі. Мені було неважко знайти вас, посидіти в кафе біля твого офісу або обережно супровожувати вас у ваших подорожах. Я ніколи не дозволяла собі зустрітися з вами віч-на-віч — боялася, що ти побачиш мене. Я приїжджала і від’їжджала. Якщо дослідження просувалося нормально, я дозволяла собі поїхати в Амстердам і стежити за тобою звідти. Потім одного разу, в Італії, у Монтепердуто, я побачила його на площі. Він теж ішов за вами, стежив за вами. Тоді я зрозуміла, що він став достатньо сильним, аби виходити іноді при денному світлі. Я знала, що ви в небезпеці, але боялася підійти до вас і попередити, щоб не наблизити загрозу. Зрештою, він міг шукати мене, а не вас: може, він хотів прийти до вас через мене. Це була агонія. Я знала, що ти, напевно, знову зайнявся дослідженням, що ти знову ним зацікавився, Поле, щоб привернути його увагу. Я не могла вирішити, що робити.

— Це була я, це моя провина, — пробурмотіла я, стискаючи її зморщену долоню. — Я знайшла ту книгу.

Вона подивилася на мене, схиливши голову.

— Ти історик, — сказала Хелен за мить.

Це не було питанням. Потім вона зітхнула.

— Кілька років я писала тобі листівки, моя донечко, але, звичайно ж, не надсилала їх. Одного разу я подумала, що можу поговорити з вами на відстані, дати вам знати, що я жива, не показуючись на очі. Тоді я надіслала листівки в Амстердам, у ваш будинок, у пакеті, адресованому Полові.

Після цих слів я повернулася до батька з обуренням і подивом у погляді.

— Так, — сумно відповів він на мій погляд. — Я відчував, що не зможу показати їх тобі, не зможу засмутити тебе, не знайшовши твою матір. Ти можеш уявити, який для мене це був період.

Так, я могла уявити, раптом пригадавши його жахливу