Джонатан Франзен - Свобода

виявлялося неможливим, своєї роботи. Був час, коли після автомобільної аварії, яка майже поклала край його життю, Джесіка доглядала за ним. Вона робила це, чекаючи, що йому стане краще, а коли зрозуміла, що краще не буде, бо він не хоче покращень і ніколи не хотів, вона дуже розізлилася на нього. Минуло кілька важких років, перш ніж він змусив її, своєю холодністю і суворістю, дати йому спокій і зайнятися власним життям. Кожного разу, коли вони мовчали, він відчував, що вона хоче продовжити свою примусову терапію, і йому ставало все важче тиждень за тижнем винаходити нові способи перешкодити їй зробити це.

Коли він нарешті повернувся додому з відрядження до Міннеаполіса, після продуктивного триденного візиту на землі комітету в окрузі Белтрамай, то побачив лист паперу, прибитий скобами до берези на його під’їзній доріжці, з написом «ЧИ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ? МЕНЕ ЗВУТЬ БОББІ, І МОЯ СІМ’Я СУМУЄ ЗА МНОЮ». Чорне обличчя Боббі було погано відтворене у фотокопії — погляд його блідих застиглих очей здавався примарливим і загубленим, — але нарешті Волтер був у змозі побачити, як хтось може знайти бажання надавати захист і ніжність навіть такій фізіономії. Він не шкодував, що усунув загрозу екосистемі і тим самим врятував багато пташиних життів, але уразливість маленької тварини в особі Боббі дала йому знати про його фатальний дефект, через який він жалів навіть тих істот, яких більш за все ненавидів. Він їхав по дорозі, намагаючись насолодитися миром, який панував на його землях, відсутністю проблем із Боббі, легким весняним вечором, чистим солодким співом «Канада-Канада-Канада» білошийої вівсянки, але йому здавалося, ніби за ті чотири ночі, що його не було, він постарішав на багато років.

Того ж вечора, у той час, коли він смажив яєчню із грінками, подзвонила Джесіка. Можливо, це було її метою, або вона почула щось у його голосі, якусь безвихідь, але щойно вони закінчили говорити про найменші події, що відбулися в її житті минулого тижня, він промовчав достатньо довго, аби вона набралася сміливості знову заговорити про можливість поновлення примусової терапії:

— Я тут маму бачила,— повідомила Джесіка. — Вона сказала мені щось цікаве, і я думаю, ти теж захочеш це почути. Ти ж хочеш почути?

— Ні, — суворо відрубав він.

— Можна дізнатися, чому?

Зовні, в синіх сутінках, через відчинене вікно на кухні, долунав дитячий крик, що кликав Боббі.

— Слухай, — сказав Волтер, — я знаю, ви з нею близькі, і це чудово. Було б шкода, якби це було не так. Я хочу, щоб ти мала обох батьків. Але якби мені було цікаво щось від неї почути, я міг би їй зателефонувати. Та я не хочу, щоб ти доставляла мені її повідомлення.

— Я не проти їх доставляти.

— Я проти. Я не зацікавлений в отриманні будь-яких повідомлень.

— Не думаю, що вона хоче сказати тобі щось неприємне.

— Мене не хвилює, приємне воно чи неприємне.

— Тоді чому ви просто не розлучитесь? Якщо ти не хочеш мати нічого спільного з нею. Тому що, поки ти не розлучаєшся, ти ніби даєш їй надію.

Голос другої дитини тепер приєднався до першої, і вони обоє гукали: «Боооооббі! Боооооббі!» Волтер зачинив вікно і сказав Джесіці:

— Я не хочу про це чути.

— Добре, добре, тату, але скажи хоча б, чому ви не розлучитеся?

— Я не хочу думати про це просто зараз.

— Уже шість років пройшло! Чи не час уже почати думати про Це? Хоча б заради простої справедливості?

— Якщо вона хоче розлучення, вона може надіслати мені листа. Вона може найняти адвоката, щоб той надіслав мені листа.

— Я питаю, чому ти не хочеш розлучення?

— Не хочу ворушити минуле. Я маю право не робити те, чого я робити не хочу.

— Що саме ворушити?

— Біль. З мене досить болю. Я до сих пір його відчуваю.

— Я знаю, тату. Але Лаліта вже померла. Вже шість років як померла.

Волтер труснув головою, неначе йому в обличчя хлюпнули аміаком.

— Я не хочу думати про це. Просто хочу виходити щоранку і бачити птахів, які не мають нічого спільного з усім цим. Птахів, які живуть і борються. І спробувати щось зробити для них. Вони єдине, що досі залишається милим моєму серцю. Я маю на увазі, окрім тебе та Джоуї. І це все, Що я маю сказати з цього приводу. І я хочу, щоб ти більше не питала мене про це.

— Ну що ж, а чи не спадало тобі на думку навідатися до психолога? Щоб якось почати рухатися далі життєвою дорогою. Знаєш, ти не такий уже й старий.

— Я не хочу змінюватися, — відповів він. — Щоранку я переживаю декілька неприємних хвилин, а потім іду на виснажливу роботу. І якщо я лягаю спати пізно, то навіть не можу заснути. До психолога треба йти тільки у тому разі, коли ти хочеш щось змінити. Мені нічого було б йому сказати.

— Ти також колись любив маму, чи не так?

— Я не знаю. Не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки те, що трапилося після того, як вона пішла.

— А вона тепер має доволі-таки гарний вигляд. Вона вже не така, яка була колись. Вона стала чимось на зразок ідеальної матері, як би дивно це не звучало.

— Повторюся, я радію за тебе. Я радий, що вона є в тебе.

— Але ти не хочеш, щоб вона і в тебе була.

— Послухай, Джесіко. Я знаю, що ти хочеш цього. Я знаю, що ти прагнеш до щасливого кінця. Але я не можу змінити свої почуття лише тому, що ти цього хочеш.

— Іти відчуваєш ненависть до неї.

— Вона зробила свій вибір. Більше я не маю чого сказати.

— Вибач, тату, але це просто несправедливо, до абсурду. Саме ти зробив вибір. Вона не хотіла йти.

— Я впевнений, що це її слова. Ти бачиш її щотижня, і я впевнений, що вона схилила тебе до своєї версії, де вона представляє себе майже невинною. Але ти не жила з нею останні п’ять років перед тим, як вона пішла. Це був кошмар, і я закохався в іншу. Я ніколи не прагнув до нового кохання. І я знаю, що своїм вчинком я зробив тебе нещасною. Але єдиною причиною того, що таке трапилося, була неможливість подальшого життя