Джонатан Франзен - Свобода

Як вітають вбивць у мундирах, так і власники кішок гладять прекрасне хутро своїх тварин і прощають їм подряпини. В кішці він не бачив нічого, крім манірної незацікавленості і корисливості. Аби зрозуміти, що саме їй подобається, треба лише подражнити її мишею-іграшкою. Проте він мав справу і з більшим злом, поки не оселився в будинку своєї матері. Тільки тепер, коли він став відповідальним за популяцію диких кішок, що зараз сіяла хаос на його власності, він зв’язався з комітетом з охорони природи, і коли травма, яку жителі Кентербридж-естейтс нанесли його озеру, погіршилася повною відмовою мешканців хоч якось контролювати своїх домашніх тварин, його старий антикотячий настрій виріс у щоденне відчуття нещастя та образи, якого так потребували депресивні чоловіки сім’ї Берландів, аби надати значення і змісту їх життю. Образа, яка служила йому протягом попередніх двох років, нещастя, принесені ланцюговими пилами і землерийними машинами, дрібними вибуховими роботами й ерозією, молотками, плиторізами і класичним роком, що лунав із магнітофонів, — усе це скінчилося, і він потребував чогось нового.

Деякі коти ліниві або просто нездатні бути вбивцями, але чорний, з білими лапками Боббі до них не належав. Боббі був достатньо хитрим, щоб відступити до будинку Гоффбауерів у сутінках, коли приходили небезпечні єноти та койоти, але щоранку в безсніжні місяці його можна було побачити вздовж оголеного південного берега озера, на вилазці проти усякого життя на Волтеровій території. Горобці, тауї, дрозди, маскові співуни, синьошийки, щиглики, кропив’яники... Смаки Боббі були різноманітними, концентрація — безмежною. Він не втомлювався від убивств і мав додатковий недолік характеру у вигляді нелояльності та невдячності, рідко обтяжуючи себе тим, щоб віднести свої жертви до власників. Він ловив, грався, вбивав, а потім, іноді, трохи їв. Але зазвичай він просто кидав тушку. Відкриті трав’янисті ліси нижче будинку та простори навколо нього особливо приваблювали птахів і Боббі. Волтер тримав невелику купу каміння, щоб кидати в кота, і колись навіть влучив у нього, вистреливши у нього водою із садового шланга. Та Боббі незабаром зрозумів: ранок краще перечекати в лісі, поки Волтер піде на роботу. Деякі фонди з охорони природи, якими керував Волтер, були розташовані досить далеко від його дому, і тому, коли він повертався через кілька ночей, то майже завжди виявляв свіжі пташині трупи на схилі позаду будинку. Якби це відбувалося тільки тут, він, можливо, здався б. Але він божеволів, розуміючи, що це відбувається всюди.

І все ж він був занадто чуйною і законослухняною людиною, щоб убити чиюсь тварину. Він думав попросити виконати цю брудну роботу свого брата Мітча, але той мав судимість, та й Волтер розумів, що Лінда Гоффбауер, ймовірно, просто візьме іншу кішку. Тільки після того, як на друге літо дипломатичні переговори та освітянська діяльність не увінчалися успіхом, і після того, як чоловік Лінди Гоффбауер уже не вперше перекрив йому дорогу снігом, він вирішив, що, хоча Боббі і є лише одним серед сімдесяти п’яти мільйонів американських котів, настав час йому заплатити за свою соціопатію. Волтер отримав пастку і докладні інструкції від одного з підрядчиків, що вели майже безнадійну війну проти здичавілих тварин на землях, які знаходилися під їх охороною, і у травні він ще до світанку розмістив пастку, з курячою печінкою і беконом як наживкою, на дорозі, де Боббі мав звичай порушувати межі його володінь. Він знав, що з цим розумником він не має права на помилку. Котячі крики, що долинали зі схилу через дві години, були для нього найсолодшим звуком. Він відніс пастку, що сіпалася і смерділа лайном, до свого «пріуса» і замкнув його в багажнику. Той факт, що Лінда Гоффбауер ніколи не витрачала гроші на нашийник для Боббі (це, на її думку, занадто обмежувало дорогоцінну свободу її кота), значно полегшувало справу, і після тригодинної подорожі він залишив Боббі у притулку в Міннеаполісі, де його або присплять, або віддадуть якійсь міській сім’ї, яка буде тримати його в закритому приміщенні.

Він не був готовий до пригніченості, яка підстерігала його на дорозі з Міннеаполіса. Почуття втрати та печалі охопили його, відчуття, що він і Боббі були в деякій мірі одружені, і навіть якщо то був жахливий шлюб, у ньому він був не такий самотній. Проти своєї волі він представляв похмуру клітку, в якій Боббі тепер буде жити. Він чудово розумів, що Боббі не так уже й сумує за Гоффбауерами, адже коти можуть лише використовувати людей, але тим не менш, в його ув’язненні було щось жалюгідне.

Протягом майже шести років він жив сам і сам шукав шляхи вирішення власних проблем. Комітет з охорони природи, де він колись працював і чия нинішня злагода з корпораціями і мільйонерами викликала лише нудоту, висловив своє бажання найняти його як менеджера з нерухомості низького рівня, а в особливо тяжкі місяці він працював помічником на особливо виснажливих і трудомістких адміністративних завданнях. Він не прикрашав землі, за якими наглядав, але й шкоди не завдавав. Дні, які він повинен був провести сам серед хвойних дерев, гагар, осоки і дятлів, на щастя, дозволили йому добре провести час. Інша робота, що полягала в написанні заяв на отримання грантів, аналізі літератури про популяцію диких тварин, веденні телефонних переговорів про новий податок із продажу, щоб підтримати Фонд збереження державної землі, який у кінцевому підсумку отримав навіть більшу кількість голосів на виборах 2008 року, ніж Обама, — теж була прийнятною. Пізно ввечері він готував одну з п’яти простих страв, які вже набридли, а потім грав у Шахи чи покер на комп’ютері, а іноді й дивився порнографію, цілком позбавлену будь-яких людських емоцій, бо він уже не міг читати романи, слухати музику або робити що завгодно, пов’язане з почуттями.

У такі моменти він відчував себе старим, хворим покидьком, що живе в лісі. Він був досить обережним і вимикав свій телефон, щоб Джесіка не могла йому додзвонитися. Він усе ще міг бути самим собою з Джоуї, тому що той також належав до чоловіків родини Берґландів, занадто спокійних і тактовних, аби втручатися. І хоча з Конні було складніше, бо в її голосі завжди відчувалась сексуальність, сексуальність і невинний флірт, йому завжди легко вдавалося змусити її говорити про себе і Джоуї, бо вона була дуже щаслива. А от чути голос Джесіки ставало справжнім випробуванням. Її голос тепер, як ніколи раніше, нагадував голос Петті, і Волтер часто пітнів до кінця їхньої розмови, намагаючись триматися теми її життя або, якщо це