Джонатан Франзен - Свобода

із тих лібералів, які хотіли роздавати презервативи в школах, забирати зброю у людей і змушувати кожного громадянина носити паспорт. Їй спало на думку запитати, чи птахи на правах його власності належать йому, і якщо ні, то яке йому діло, коли її Боббі насолоджується полюванням на них. Волтер із бюрократичним занудством відповів, що існує угода про північноамериканських перелітних птахів, яка нібито забороняє завдавати шкоду будь-якому непромисловому птахові, що перетнув канадський або мексиканський кордон. Лінді була неприємна згадка про нового президента, який хотів передати незалежність країни в руки Організації Об’єднаних Націй, і вона сказала Волтеру, так чемно, як тільки Могла, що дуже зайнята піклуванням про своїх дітей і була б дуже вдячна, якби він більше не стукав у двері.

З дипломатичної точки зору, Волтер вибрав поганий момент, щоб прийти зі своїми нагрудничками. Країна переживала глибокий економічний спад, фондовий ринок опинився у скрутному становищі, і здавалося майже непристойним з його боку все ще бути одержимим безпекою співочих птахів. Постраждали навіть старші жителі Кентербриджа: дефляція інвестицій змусила деяких із них скасувати щорічні зимові поїздки до Флориди або Арізони, — а дві молоді сім’ї, Денти та Долберги, не сплатили вчасно борг за кредитом (який швидко зріс у такий невідповідний момент) і, швидше за все, мали втратити свої будинки. Хоча Тіган Долберг ще чекала відповіді кредитних компаній, які, здавалося, змінювали свої телефонні номери і поштові адреси щотижня, і недорогих урядових консультантів, які виявилися ані урядовими, ані недорогими, борги на її рахунках «Віза» та «Мастеркард» щомісяця збільшувалися на три-чотири тисячі доларів, а друзі й сусіди, яким вона продала з десяток сеансів манікюру на манікюрному столику, що був встановлений у її підвалі, продовжували з’являтися з доглянутими нігтями і не приносили жодного прибутку. Навіть Лінда Гоффбауер, чоловік якої мав постійний контракт на технічне обслуговування доріг з округом Ітаска, була змушена економити на опаленні і дозволити своїм дітям їздити на шкільному автобусі замість її «шевроле сабербан». Наче хмара мошви, над Кентербридж-корт висіла тривога; вона вторгалася в кожен будинок через новини на кабельному, радіо та в Інтернеті. У Твіттері також з’явилося багато повідомлень, але світ природи, що щебече і тремтить, світ, якому Волтер служив так, ніби людина й досі повинна дбати про нього, був зайвою мошкою.

Про Волтера згадали у вересні, коли він під покровом ночі залишив під будинками листівки. Будинки Дентів і Долбергів тепер стояли порожніми, їх вікна були затемнені, як індикатор утримання виклику в людини, що дзвонила у невідкладну допомогу і тепер, нарешті, спокійно повісила трубку, але жителі Кентербридж-естейтс, що залишилися, одного ранку прокинулися і знайшли у себе на порозі листівки із ввідливим заголовком «Шановні сусіди», що повторювали антикотячі аргументи, які Волтер уже двічі наводив, а також чотири додаткові сторінки зі світлинами, далекими від ввічливості. Волтер, мабуть, провів усе літо, документуючи смерть птахів на його території. На кожній фотографії (а їх було понад сорок) був надпис із датою та видом птаха. Жителі Кентербриджа, які не мали власної кішки, були ображені тим, що їм також принесли листівку, а ті сім’ї, що мали котів, обурилися тим, що саме їх улюбленців Волтер звинувачує у загибелі птахів. Лінда Гоффбауер була розлючена ще й через те, що листівку залишили там, де один із її дорогоцінних дітей міг би легко побачити фото обезголовлених горобців та кривавих нутрощів і отримати моральну травму. Вона зателефонувала шерифу, з яким вона і її чоловік дружили, аби дізнатися, чи можна визнати Волтера винним у заподіянні незаконного переслідування. Шериф сказав, що не можна, але він погодився приїхати та поговорити з Волтером. Після цієї розмови виявилося, що Волтер має вищу юридичну освіту і знає не тільки про права, даровані Першою Поправкою, але також про угоду домовласників Кентербридж-естейтс, в якій містилися положення, що зобов’язували власників наглядати за своїми домашніми тваринами в будь-який час. Тоді шериф порадив Лінді забути про листівки.

А потім прийшла зима, коти знов почали жити в приміщеннях (навіть Лінда була змушена визнати, що їх це цілком влаштовує), а чоловік Лінди особисто взявся чистити дороги Округу таким чином, щоб Волтер був змушений працювати лопатою протягом години, аби очистити свою під’їзну алею після кожного нового снігопаду. Після того, як листя опало, з околиці, через замерзле озеро, стало добре видно невеликий будинок Берґланда, у вікнах якого жодного разу не бачили мерехтіння від телевізора. Важко було уявити, що Волтер може там робити сам, глибокої зимової ночі, до того ж занурений у роздуми про ворожість і осуд. На Різдво світло у його будинку не вмикалося протягом тижня, що вказувало на те, що він поїхав до своєї родини в Сент-Пол, хоча важко було уявити, що такого дивака хтось любить. Лінді полегшало, коли відпустка закінчилася і дивак повернувся до свого усамітненого життя, а вона змогла повернутися до ненависті, більше не захмареної думками про те, що хтось до нього не байдужий. Одного разу, вночі, в лютому, її чоловік повідомив, що Волтер подав скаргу про навмисне блокування його під’їзної алеї, і чути це було навіть приємно. Добре було знати, що йому відомо про їхню ненависть до нього.

Коли сніг розтанув, дерева позеленіли, а Боббі знову відпустили за межі будинку, де він швидко зник, Лінда відчула, ніби щось усередині неї розчісує сверблячку, і від цього вона тільки посилюється. Вона відразу зрозуміла, що саме Волтер відповідальний за зникнення Боббі, і почувала сильне задоволення від того, що він відповів на її ненависть, дав їй свіжу причину і свіжу поживу. Вона зраділа, що він готовий грати в гру у ненависть і бути місцевим представником усього того, що їй не подобалося у цьому світі. Навіть коли вона організувала пошуки зниклого улюбленця своїх дітей і розповіла про їх страждання сусідам, вона таємно насолоджувалася їхнім болем і з задоволенням закликала їх ненавидіти за це Волтера. Боббі їй подобався, але вона знала, що це гріх — поклонятися звірові. Гріх, який вона ненавиділа у її так званому сусіді. Щойно стало зрозуміло, що Боббі ніколи не повернеться, вона взяла дітей до місцевого притулку для тварин, аби вони вибрали трьох нових кішок, яких, тільки-но вони приїдуть додому, вона звільнить із картонних коробок і вижене у напрямку будинку Волтера.

Волтер ніколи не любив кішок. Вони видавалися йому соціопатами світу домашніх тварин, видом, що був одомашнений через необхідність винищити гризунів, а потім йому стали поклонятися, як нещасні країни поклоняються своїй армії.