Джонатан Франзен - Свобода

— Що ж, тоді тобі слід було б розлучитися з нею. Чи не є це найменшим, чим ти міг би подякувати їй після стількох років шлюбу? Якщо ти ставився до неї доволі-таки гарно упродовж усіх добрих років, чи не маєш ти, щонайменш, віддячити їй чесним розлученням?

— Ці роки не були такими вже добрими, Джесіко. Вона увесь час казала мені неправду. Тож я не думаю, що маю бути дуже вдячним їй за це. До того ж, як я вже сказав, якщо вона бажає розлучення, вона може його отримати.

— Вона не бажає розлучення! Вона хоче знову бути з тобою!

— Я навіть на хвилину не можу уявити собі зустріч із нею. Все, що я можу уявити при зустрічі, це нестерпний біль.

— А чи не може так статися, що причиною такого болю буде те, що ти все ще кохаєш її?

— Треба змінити тему, Джесіко. Якщо ти піклуєшся про мої почуття, не слід більше про це говорити. Я не хочу боятися піднімати слухавку, копи ти дзвониш.

Він довго сидів, закривши обличчя руками, так і не доторкнувшись до вечері, тоді як у будинку потрохи ставало темно. Метушливий весняний день поступався більш абстрактному небосхилу: рожеві стратосферичні шматки, таємнича прохолода неосяжного неба, перші зірки. Тепер саме так проходило його життя: він відвіз Джесіку і відразу засумував за нею, коли вона пішла. Він вирішив повернутися до Міннеаполіса вранці, плануючи спочатку знайти кота й повернути його дітям, які сумували за ним, але перш за все йому не завадило б передзвонити Джесіці та вибачитися перед нею. Що зроблено, те зроблено. Вийшло як вийшло. В окрузі Мінго, що у Західній Вірджинії, одного огидного похмурого ранку він спитав батьків Лаліти, чи вони не заперечуватимуть, коли він приїде побачити тіло їхньої дочки. Її батьки були непривітними дивакуватими людьми, інженерами за професією, і розмовляли із сильним акцентом. У батька очі не були заплаканими, але мати постійно ридала, голосно, з пронизливим стогоном, що скоріше походив на пісню. Вона розмовляла дивно церемонно та відчужено, наче тужила за минулим. Волтер пішов сам до моргу, ні про що не думаючи. Тіло його коханої жінки залишалося загорнутим у простирадло на незручній високій каталці, занадто високій, щоб стати біля неї навколішки. Її волосся було шовковисте, чорне, густе, як завжди, але її щелепа виглядала якось не так. На ній закарбувалося якесь обурливо суворе почуття, незабута рана, а її чоло, коли він поцілував його, було таким холодним, що навряд чи можна назвати справедливим той світ, у якому можна знайти таке холодне чоло молодої дівчини. Холод пройняв його через губи й не покидав. Що сталося, те сталося. Його джерело насолоди у світі померло, і сенсу не було більше ні у чому. Якби він зустрівся зі своєю дружиною, на чому наполягала Джесіка, це означало б, що він забув про останні хвилини разом із Лалітою, і він мав право не робити цього. Він мав право у цьому несправедливому світі бути нечесним зі своєю жінкою, і він мав право дозволити малому Гоффбауеру даремно звати їхнього Боббі, бо ні в чому не було сенсу.

Черпаючи сили зі своєї відмови — безперечно, достатню їх кількість для того, щоб підійматися вранці з ліжка та примушувати себе рухатися впродовж довгих днів на полі та довгих поїздок дорогами, переповненими відпускниками та мешканцями приміського селища, — він прожив ще одне літо, найбільш самотнє у його житті. Він сказав Джоуї та Конні, що він занадто зайнятий, аби прийняти їх у себе, у чому була доля правди (але лише доля), а також припинив битву з котами, які продовжували вторгатися в його ліси. Він не міг уявити себе причетним до ще однієї драми, на зразок такої, що трапилася з Боббі. У серпні йому прийшов товстий пакет від дружини, щось схоже на рукопис, що, можливо, стосувався «повідомлення», про яке казала Джесіка, і він поклав його, не відкривши, до картотечної шухляди, де він зберігав свої старі спільні податкові декларації, спільні банківські рахункові звіти та свій ніколи не змінюваний заповіт. Не минуло й трьох тижнів, як він отримав поштою бандероль із компакт-диском, де на обгортці була вказана адреса відправника: Катц із Джерсі-сіті. Це він також заховав, не відкривши, у ту саму шухляду. У цих двох повідомленнях, як у заголовках газет, прочитання яких він не міг позбутися, коли вирушав до бакалійної крамниці у Фен-сіті, — нові кризи вдома та за кордоном, чергова ідіотська пропаганда від правих, від якої так і смердить брехнею, чергові екологічні катастрофи, що ведуть до глобальної розв’язки, — він міг відчути, як зовнішній світ поступово наступає на нього, вимагаючи уваги до себе. Але чим довше він залишався наодинці у лісі, тим довше він міг не сумніватися у правильності своєї відмови. Він був з породи упертих людей, він мав характер для цього. Здавалося, вже мало спогадів залишалося про Лаліту. Вона вривалася в його душу, як мертві співочі птахи, що потрапляють до середовища дикої природи, — вони неймовірно легковажні, і щойно їхнє маленьке серце перестає битися, вони стають усього лише горсткою пуху та пустих кісток, що швидко розвіюються вітром, — але це тільки додало йому рішучості триматися за те невелике, що в нього ще залишалося від неї.

Ось чому, одним жовтневим ранком, коли світ, зрештою, з’явився у формі нового седана «Хюндай», припаркованого на півдорозі до під’їзної дороги, у порослому зеленню роз’їзді, де Мітч та Бренда одного разу сховали свій човен, він не зупинився, аби подивитися на тих, хто був в автівці. Він поспішав виїхати на дорогу, щоб потрапити на зібрання комісії з охорони природи у Дулуті. Він лише трохи пригальмував, достатньо для того, щоб побачити, Що сидіння водія відкинуте, а сам водій, можливо, спав. Він мав підстави сподіватися на те, що, хто б не сидів в автомобілі, вони вже поїдуть до того часу, як він повернеться, бо чому ж вони ще досі не постукали у його двері? Але автівка все ще була на тому ж місці, і задній бампер відбивав світло її фар, коли він звертав із сільської дороги того вечора о восьмій годині.

Він вийшов з автомобіля і, заглянувши усередину чужої автівки, побачив, що там нікого немає, а сидіння водія підняте. У лісі було холодно. Вітру не було, і відчувалося, що може піти сніг. Єдиним звуком було ледве чутне бурмотіння