Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

розмову. Але мене не полишає відчуття, що ти, зі свого боку, не надто стараєшся підтримати моє починання. Це трішки схоже на музикування для глухого. Я, може, й спробував би — позаяк звучить кумедно — якби дехто не загубив мою флейту.

— Вибачте, — відказав капітан. Він радше поміркував би про нові фехтувальні стійки, яким навчився в Загеля, але в минулому Дотепник був до нього ласкавий. І найменше, чим міг віддячити йому Каладін, — це потеревенити з ним. — То… е-е… ви зберегли своє місце? Я про посаду королівського Дотепника. Бо під час нашої минулої зустрічі ви дали зрозуміти, що можете позбутися свого звання.

— Я поки не знаю, — відказав жартівник.

— Ви… ще не… А король знає, що ви повернулися?

— Ні. Я намагаюся придумати по-справжньому картинний спосіб повідомити його. Скажімо, сто прірводемонів марширують у ногу, співаючи оду моїй превелебності…

— Звучить… важкоздійсненно.

— Так, ті бурекляті тварюки ніяк не можуть налаштуватися на потрібну тональність і рецитувати з належною інтонацією.

— Я навіть гадки не маю, що ви сказали.

— Так, ті бурекляті тварюки ніяк не можуть налаштуватися на потрібну тональність і рецитувати з належною інтонацією.

— Мені це не допомогло.

— А, то ти таки глухнеш? Скажеш мені, коли процес сягне завершення. Бо я хотів би дещо спробувати. От тільки забув…

— Так, так, — зітхнув Каладін. — Ви хотіли заграти глухому на флейті.

— Ні, не те… А, згадав! Я завжди хотів підкрастися й дати глухому по шиї. Ото буде сміху!

Каладін знову зітхнув. Навіть коли їхати швидко, дорога до Себаріалового табору мала зайняти близько години, яка тягтиметься страшенно довго.

— То ви тут просто для того, щоб насміхатися з мене? — спитав капітан.

— Ну, така в мене робота. Але тобі я особливо не дошкулятиму. Бо ще налетиш…

Каладін злякано здригнувся.

— …Налетиш із гнівною тирадою, — ніби й не було нічого, повів далі Дотепник. — Ну, ти розумієш, про що я.

Капітан примружився на рослявого світлоокого:

— Що вам відомо?

— Майже все. Але інколи це «майже» неабияк стає на заваді.

— Тоді чого вам треба?

— Того, що мені годі отримати. — Із серйозним виразом в очах Дотепник обернувся до капітана. — Того самого, що й усім, Каладіне Буреблагословенний.

Той засовався на козлах. Дотепник знав про нього та Приборкування сплесків — щодо цього сумнівів не було. То що, варто чекати від нього якоїсь вимоги?

— Чого вам треба від мене? — запитав Каладін, намагаючись висловитися ясніше.

— А, то мізки в тебе працюють. Це добре. Від тебе, друже, мені треба одного. Історію.

— Яку ще історію?

— А це вже на твій розсуд, — усміхнувся Дотепник. — Але нехай вона буде динамічна. Бо якщо я чогось і не терплю, то це нудьги. Не навівай її на мене, зроби таку ласку. Бо інакше мені, бува, доведеться таки підкрастися й дати тобі по шиї.

— Я не глухну!

— Нічого — це смішить і тоді, коли вчинити так із людиною, яка може чути. Невже ти гадаєш, що я мучив би когось лише через його глухоту? Це було б аморально. Ні, красно дякую — я мучу всіх людей однаково.

— Як чудово.

Каладін відкинувся на козлах, чекаючи на продовження. Але, на його подив, Дотепник, здавалося, не заперечував, щоб їхня розмова урвалася.

Капітан задивився в похмуре небо. Він ненавидів дні на кшталт нинішнього, бо ті нагадували йому про Ридання. Прародителю бур! Сірі небеса й огидна погода наштовхували на думку, що не варто було взагалі вставати з ліжка. Кінець кінцем карета під’їхала до Себаріалового військового табору — навіть більше схожого на місто, ніж у решти великих князів. Каладін дивувався з повноцінних дохідних будинків, базарів і…

— Хлібороби? — спитав капітан, коли вони проїжджали повз групу людей, яка прямувала до брами, несучи тростини для знечервлення та відра з крємом.

— Себаріал розбиває лавісові плантації на південно-західних схилах, — пояснив йому «кучер».

— Але ж великобурі в цих краях занадто сильні й не дозволять вести сільське господарство!

— Розкажи це натанцям. Колись вони займалися рослинництвом по всіх тутешніх землях. Просто потрібен особливий сорт поліпів: він росте менший, ніж тобі звично думати.

— Але навіщо це робити? — допитувався Каладін. — Чом би селянам не вирощувати лавіс там, де це простіше? Наприклад, у самому Алеткарі?

— Ти погано знаєш людську вдачу — га, Буреблагословенний?

— Я… Що правда, те правда.

Дотепник похитав головою.

— Яка щирість, яка прямота. Ви з Далінаром однозначно схожі. Треба, щоб хтось навчив вас обох вряди-годи радіти життю.

— Я й так чудово вмію це робити.

— Он як?

— Еге. Просто мені добре там, де вас немає.

Дотепник витріщив на нього очі, а відтак, хихикнувши, труснув віжками, від чого коні трішки затанцювали.

— То в тобі таки жевріє іскра дотепності.

Каладін успадкував її від матері. Та нерідко говорила схожі речі — але це ніколи не звучало так образливо. «Не інакше, товариство Дотепника погано на мене впливає».

Зрештою «кучер» зупинив карету перед шикарним особняком — із тих, які Каладін сподівався б побачити у якомусь затишному лейті, а не тут, у військовому таборі. З такими колонами й вітражами він був навіть розкішніший, ніж маєток гартстоунського градоправителя.

Дотепник попросив ліврейного лакея, що стояв на під’їзній доріжці, покликати Адолінову каузаль-наречену. А княжич, вийшовши зачекати надворі, обсмикнув кітель і начистив нарукавні ґудзики. Він підвів очі на козли — і здригнувся.

— Ти! — вигукнув Адолін.

— Я! — відказав Дотепник і, спустившись донизу, склав церемонний уклін. — Завжди до ваших послуг, ясновельможний Холіне.

— Що ти зробив із моїм штатним кучером?

— Нічого.

— Дотепнику…

— Невже ви натякаєте, наче я скривдив бідолаху? Адоліне, хіба це схоже на мене?

— Що ні, то ні, — відказав княжич.

— Отож-бо. До того ж я не маю сумніву, що він уже звільнився від пут. А ось і ваша чарівна «без п’яти хвилин, але не факт що» наречена.

З особняка з’явилася Шаллан Давар — але не зісковзнувши сходами, як більшість світлооких панн, а збігши підстрибцем. «Гаряча дамочка», — знічев’я промайнуло в гадці Каладіна, що саме підібрав після Дотепника зронені віжки.

Та було в цій Шаллан Давар щось не те. Що крилося за її усмішливістю й ентузіазмом? А цей застібнутий на ґудзики лівий рукав її елегантної воринської сукні міг приховати скільки завгодно смертоносних знарядь. Щоб покінчити з Адоліном, вистачить звичайної отруєної голки, яка може бути там пришпилена.

Ні на мить не спускати з неї очей, доки ця дівчина з княжичем, було, на жаль, неможливо. Доведеться капітанові виявити ініціативу: зайти з іншого боку і спробувати з’ясувати, чи та вона, за кого себе видає, — визначити за минулим, чи становить ця веденка потенційну загрозу.

Шаллан підходила до Адоліна, й Каладін підвівся, ладнаючись зіскочити з козел і наглядати за нею. Аж раптом дівчина, здригнувшись, вирячила очі й указала правицею на Дотепника.

—