Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Мммм. Якось.

— Ти дуже допоміг.

— Радий це чути… — Спрен затнувся. — Ти збрехала?

— Еге.

Сунувши захищену руку в кишеню — яка теж була мокра — Шаллан крокувала далі крізь латки трави, що ховалася перед нею. На пагорбах удалині виднілися плантації поліпів — там вирощували лавісове зерно — хоча хліборобів о цій годині дівчина не побачила.

Добре хоч дощ припинився. Шаллан не перестала любити таку погоду, але раніше їй не спадало на думку, якою неприємною може бути довга прогулянка під дощем. І…

А це що таке?

Вона застигла на місці. На землі попереду темніла купа чогось чорного. Дівчина несміло підійшла й відчула запах диму. Чи радше вільглого гару — як-от коли табірне багаття заливають водою.

Її екіпаж. Як тепер було видно, частково згорілий. Полум’я палало недовго — дощ загасив його. Візок, певне, підпалили зсередини, де той був сухий.

Це однозначно був той самий екіпаж, який вона найняла: Шаллан упізнала прикметні колеса. Дівчина сторожко підступила ближче. Що ж, недаремно хвилювалася. І добре, що не поїхала в ньому. Але її щось гризло…

«Візник!»

Побоюючись найгіршого, вона побігла вперед. Так, біля зламаного екіпажа лежав, витріщаючись у небо, труп. Йому перерізали горло. А поруч валялися купою мертві паршмени.

Затиснувши рота рукою, Шаллан осіла на мокре каміння. Їй було зле.

— Ох… Усемогутній, що над нами…

— Ммм… — загудів Фрактал, не знати як примудрившись надати цьому звуку похмурості.

— Вони загинули через мене, — прошепотіла Шаллан.

— Не ти їх убила.

— Я, — заперечила дівчина. — Так само непевне, як і власноруч тримаючи умовного ножа. Я розуміла, куди вирушаю. А візник не усвідомлював небезпеки.

І паршмени так само. Що вона до них відчувала? Так, вони Спустошувачі, але те, що з ними зробили, не могло не виклика́ти відрази.

«Довівши Яснину теорію, ти спровокуєш дещо набагато гірше», — зауважила частина її єства.

Побачивши, що мрейз захоплений її мистецтвом, художниця на мить замало не вподобала його. Що ж, ліпше їй запам’ятати вбивства, які санкціонував той чоловік. Можливо, горло візникові перерíзав і не він, одначе мрейз фактично дав добро, щоб решта по змозі усунули дівчину.

Вони спалили екіпаж, щоб здавалося, наче це робота розбійників — але ж хіба розбійники підходили так близько до Розколотих рівнин?

«Бідолаха», — подумала дівчина, глянувши на візника. Але якби не найманий екіпаж, вона б не змогла заховатися, пустивши погоню по хибному сліду. Буря забирай! Чи могла вона влаштувати все так, щоб ніхто не загинув? А може, це було нездійсненно?

Зрештою Шаллан примусила себе підвестися й понуро рушити далі, щоб повернутись у військові табори.

 

55. Правила гри

 

Неабиякий хист Неболамів до такої діяльності дорівнював замало не божественній здатності, якою не наділить жоден Сплеск або спрен; хай як їхній орден набув таких здібностей, а це реальний факт, що його визнавали навіть їхні суперники. «Слова Променистого ордену», розділ 28, с. 3

 

–То сьогодні мене охоронятимеш ти? От тобі й маєш!

Каладін обернувся до Адоліна, який виходив зі своєї кімнати. Княжич, як завше, був убраний у бездоганний мундир. Ґудзики з монограмою, чоботи, які коштували дорожче, ніж дечиї будинки, а при боці — меч. Це був дивний вибір як на Сколкозбройного, але Холін, певне, носив його для прикраси. Ну а довершувала óбраз кучма неслухняного волосся на голові — білявого, припорошеного чорними пасмами.

— Княжичу, я їй не довіряю, — пояснив Каладін. — Чужоземка, таємні заручини, а єдина особа, здатна поручитися за неї, загинула. А раптом вона підіслана вбивця? Тож охорону мають нести найкращі.

— Ух, які ми скромні, — зауважив Адолін, широко крокуючи кам’яним коридором.

Каладін не відставав, простуючи поруч.

— Аж ніяк.

— Що, мостонавідничку, не розумієш жартів?

— Отакої. А я думав, наче жарти мають бути смішні.

— Лише для тих, хто не позбавлений почуття гумору.

— А-а, тоді зрозуміло, — парирував капітан. — Бо я його вже давно проміняв.

— На що?

— На шрами, — тихо відказав Каладін.

Холін зиркнув на тавра у того на чолі, які були здебільшого прикриті волоссям.

— Чудово, — буркнув Адолін собі під ніс. — Просто чудово. Твоє товариство несказанно мене радує.

Коридор закінчився, й вони ступили під сонячне світло. Щоправда, скупе — після кількаденних дощів небо було так само затягнуте хмарами.

Княжич із охоронцем вийшли в табір.

— Ти братимеш іще когось зі своїх? — поцікавився Адолін. — Адже зазвичай «няньок» двоє.

— Сьогодні буду тільки я.

Тепер, коли вони пильнували ще й короля, а Тефт знову вивів новобранців на патрулювання, Каладінові бракувало людей. Коло решти підопічних вартували двоє-троє охоронців, але капітан розсудив, що Адоліна він убереже й самотужки.

На них чекала карета, запряжена двома злостивого вигляду кіньми. А втім, ці істоти завжди мали такий вигляд: їхні очі були надто розумні, а рухи — надто раптові. На жаль, княжич не міг прибути в кареті, запряженій чалами. Ліврейний лакей відчинив перед Адоліном дверцята й, запустивши того всередину, зачинив їх і заліз на зап’ятки. А Каладін ладнався влаштуватися на козлах поруч кучера… аж раптом завмер.

— Ви? — не повірив він власним очам, тицяючи пальцем у візника.

— Я! — озвався королівський Дотепник, тримаючи віжки.

Блакитноокий, чорноволосий, у чорному однострої. Чому він на місці кучера? Адже він не слуга?

Каладін обережно вибрався на козли, й Дотепник, струснувши віжками, привів коней у рух.

— Що ви тут робите? — спитав капітан.

— Шукаю пригод на свою голову, — весело відказав той під супровід кінських копит, що цокотіли об камінь. — Ти вправлявся з моєю флейтою?

— Е-е…

— Тільки не кажи, що під час переїзду ти залишив її в Садеасовому таборі.

— Ну…

— Тебе ж просять: «не кажи», — урвав капітана Дотепник. — У цьому немає потреби, бо мені це відомо й без тебе. Якби ти знав історію тієї флейти, в тебе перевернулося б у голові. В прямому сенсі: я зіштовхнув би тебе додолу, вважаючи за шпигуна.

— Е-е…

— А ти сьогодні, бачу, красномовний…

Каладін справді забув його флейту. Збираючи мостонавідників, що залишалися в Садеасовому таборі — поранених із Четвертого мосту, а також членів інших команд — він думав про людей, а не про речі. І не подбав про клуночок зі своїми пожитками — йому вилетіло з голови, що між них була й флейта.

— Я солдат, а не музи́ка, — відказав капітан. — А до того ж музикувати — жіноче заняття.

— Всі ми музики, — заперечив Дотепник. — Річ лише в тому, чи ширимо ми свою музику. А що ж до «жіночого заняття», то цікаво зауважити, що авторка того трактату — та сама, яку замало не обожнює весь Алеткар — чомусь вирішила, що жінки мають сидіти й розважатися, а чоловіки — шукати, в кого всадити списа. Промовисто, еге ж?

— Гадаю, так.

— А знаєш, я щосили намагаюся завести з тобою приємну, цікаву, змістовну й дотепну