Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— То хто ти насправді? — спитав мрейз, махнувши служниці принести трубку назад. — Га, Вейл, — хто ти така?

— Та, хто прагне стати причетною до того, що відбувається, — відказала Шаллан. — До чогось важливішого, ніж обкрадання випадкових світлооких або махінації заради розкішного вихідного.

— Значить, пополюємо, — тихо промовив мрейз із широкою усмішкою. І, відвернувшись від дівчини, пройшов назад до краю навісу. — Чекай подальших інструкцій. Виконай поставлене завдання. А там буде видно.

«Значить, пополюємо…»

Про яке «полювання» йшлося? Від його слів Шаллан продер мороз.

Чи може вона йти, було й цього разу не вповні зрозуміло, але дівчина застібнула портфель і зібралася вирушати, мимохідь глянувши на решту Примарокровних у кріслах. Вирази їхніх крижаних облич лякали.

Шаллан вийшла з-під шатра й побачила, що дощ припинився. Крокуючи геть, вона відчувала — її спину буравлять погляди. «Ці люди розуміють, що я можу впізнати кожного з них і, в разі вимоги, надати їхні точні портрети», — збагнула дівчина.

Такому вони не зрадіють. Мрейз чітко пояснив їй, що Примарокровні зазвичай не вбивають своїх, але водночас недвозначно натякнув: Шаллан для них наразі не своя. Він наголосив на цьому, наче даючи дозвіл тим, хто його слухає.

П’ясток Талата! У що ж вона влізла?

«Пізно схаменулася», — подумала дівчина, обходячи пагорб. Її екіпаж стояв попереду, а візник сидів на даху — спиною до Шаллан. Вона стривожено озирнулася через плече. «Хвоста» поки що не було — ну, чи вона його принаймні не бачила.

— Фрактале, за мною стежать?

— Ммм. Тільки я. А люди ні.

Валун. Шаллан зобразила його на малюнку для мрейза. Без довгих роздумів — діючи інстинктивно й неабияк панікуючи — вона видихнула Буресвітло і надала йому подоби того валуна.

А відтак миттю сховалася в ньому.

Всередині було темно. Вона згорнулася клубочком і сиділа, підтягнувши ноги до грудей. Їй було соромно за себе. Решта мрейзових співробітників — досвідчених, спритних і вправних — мабуть, не робили таких дурниць. Буря забирай! По-перше, їй, певне, взагалі немає від чого ховатися.

Але Шаллан усе одно сиділа у валуні. Той вираз в очах решти Примарокровних… те, як розмовляв із нею мрейз…

Ліпше виявити надлишкову обережність, ніж наївність. Шаллан стомилася від тих, хто гадав, наче вона неспроможна подбати про себе.

— Фрактале, — шепнула дівчина, — повзи до візника й перекажи йому точнісінько моїм голосом: «Я сіла в екіпаж непомітно, і маю вийти так само. Не дивися на мене. Їдь назад до міста, зупинися біля таборів і чекай, рахуючи до десяти. Я вийду, а ти не дивися. Ти отримав щедру платню — зокрема й за конфіденційність».

Спрен загудів і вирушив до візника. За мить запряжений паршменами екіпаж загримотів, від’їжджаючи, а незабаром йому вслід зацокотіли копита, хоча доти коней дівчина не зауважила.

Шаллан напружено чекала. Чи збагне хтось із Примарокровних, що цього валуна тут не було? Чи повернуться вони на її пошуки, побачивши, що біля військового табору з екіпажа ніхто не виходив?

А раптом ніякої погоні немає? Може, в неї просто параноя? Тривало болісне очікування. Знову пішов дощ. Чи не демаскує він, бува, її ілюзію? Намальований камінь був уже мокрий, тож сухістю валун себе не викаже — але висновуючи з того, як на художницю падав дощ, він вочевидь проходив крізь намальований образ.

«Треба знайти спосіб визирати назовні, доки я так ховаюся», — подумала дівчина. Може, шпарини для очей? Чи вдасться їй проробити їх усередині своєї ілюзії? Вона, мабуть…

Голоси.

— Треба дізнатися, скільки йому відомо, — сказав голос мрейза. — Передай ці папери нашому панові Тайдакару. Ми підійшли впритул — однак скидається на те, що й Рестаресові друзяки не відстають.

Чийсь скреготливий голос відповів, але Шаллан нічого не розібрала.

— Ні, щодо нього я спокійний. Старий дурень сіє хаос, але він не опортуніст і не рветься до влади. Сховався у своєму жалюгідному місті, слухає пісні і гадає, що впливає на події у світі. Йому невтямки, він не мисливець. А от субчик у Тукарі — геть інша річ. Я навіть сумніваюся, чи про людину йдеться. А коли й так, то однозначно не з тутешнього виду…

Мрейз повів далі, але вони відійшли, і Шаллан більше нічого не чула. А незабаром до неї знову долинув тупіт копит.

Дівчина чекала, а її сюртук і штани просякали водою. Стискаючи портфеля між грудьми й колінами, вона хапала дрижаки і зціплювала зуби, щоб не клацати ними від холоду. Останнім часом потепліло, але цієї миті, сидячи під дощем, відчуття було інше. Вона чекала, доки не занив хребет і не зсудомило м’язи. Чекала, доки камінь зрештою не щез, розсіявшись люмінесцентним димом.

Шаллан здригнулася. Що таке?

«Буресвітло», — збагнула дівчина, розминаючи ноги, й перевірила капшук, що лежав у кишені. Підтримуючи ілюзію валуна, вона несвідомо осушила всі сфери.

Час не стояв на місці — близився вечір, і небо темніло. Простенька ілюзія на кшталт валуна не забирала багато Світла, а її підтримання не вимагало свідомих мисленнєвих зусиль. Гаразд, тепер їй це відомо.

А ще вона вкотре довела власну дурість, не переймаючись тим, скільки заряду в неї лишається. Шаллан зітхнула і звелася на невірні ноги, які протестували проти раптового руху. Зробивши глибокий вдих, вона закрокувала назад і визирнула з-за пагорба. Шатра вже не було, а з ним і будь-яких слідів Примарокровних.

— Це, певне, означає, що назад я піду пішки, — промовила Шаллан, розвертаючись у бік таборів.

— А ти очікувала чогось іншого? — зі щирою цікавістю спитав Фрактал у неї на сюртуку.

— Ні, — відказала дівчина. — Я просто розмовляю сама із собою.

— Ммм. Ні, ти розмовляєш зі мною.

Дівчина крокувала по вечірньому холодку. Щоправда, не по тій смертельній холоднечі, якої зазнала на півдні. Так, некомфортно — але не більше. Якби вона не змокла, то, попри сутінки, атмосфера була б радше приємна. Щоб скоротати час, Шаллан тренувала акценти: вона говорила, а Фрактал повторював їй сказане, точно відтворюючи інтонацію й тембр. Така можливість послухати власний голос надзвичайно допомагала.

Алетійську вимову вона засвоїла — тут сумнівів не було. От і добре, бо Вейл видавала себе за алеті. Щоправда, це було неважко: алетійська така близька до веденської, що вони, вважай, взаємозрозумілі.

Рогоїдський акцент також виходив цілком непогано — розмовляючи хоч алетійською, хоч веденською. Шаллан оволодівала ним дедалі ліпше й, на пораду Тин, робила його легшим. Бавський акцент у неї був годящий (на матеріалі хоч веденської, хоч алетійської), тож більшість зворотного шляху вона вправлялася в гердазійському, переходячи з одної мови на іншу. Вимова Палони правила за переконливий приклад, а Фрактал міг повторити її фрази алетійською, і це допомагало затреновувати їх.

— Треба навчити тебе говорити синхронно з моїми ілюзіями, — сказала Шаллан.

— Ліпше, щоб вони самі заговорили, — відповів Фрактал.

— А це можливо?

— Чому ні?

— Тому що… ну, я використовую Світло, щоб отримати оптичну ілюзію — все логічно. Але ж звук у їхньому створенні не задіяний.

— Це Сплеск, — пояснив Фрактал. — І звук — його частина. Ммм… Вони споріднені й дуже подібні. Це можна зробити.

— Як?

—