Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

перед очі, уважно вивчав, а дівчина тим часом нервово обливалася потом.

— Мої вітання. Мене рідко пошивають у дурні, — сказав зрештою мрейз.

Це погано чи добре?

— Тин не має такого хисту, — повів далі той, не відриваючи погляду від малюнка. — Ти бачила цю кімнату на власні очі?

— Тин не просто так обрала в помічниці вчену. Мої вміння доповнюють її власні.

Мрейз опустив аркуша.

— Дивина. Може, твоя господарка й неперевершена злодійка, але її вибір спільниць незмінно свідчить про необізнаність.

Його витончена манера говорити різко контрастувала з пошрамованим обличчям, викривленою губою й загрубілими руками. На слух він здавався людиною, яка день при дні насолоджувалася класичною музикою, потягуючи вино, а на вигляд — костоломом, який і сам не раз бував на місці тих, кому робив таку ласку.

— Шкода, що ці мапи не надто деталізовані, — зауважив Примарокровний, знову придивляючись до зображення.

Шаллан слухняно видобула решту п’ять малюнків, які приготувала для нього. Чотири з них були докладними зображеннями мап, що висіли на стінах, а п’ятий — збільшеною замальовкою Амарамових записів. Ті щоразу були нечитабельні — просто звивисті лінії. Художниця зробила так навмисне — адже здатності відтворити по пам’яті такі точні деталі від неї ніхто не очікував, хоча це й було їй цілком до снаги.

Дівчина вирішила приховати, який вигляд має скоропис. Вона поклала собі завоювати довіру Примарокровних, дізнатися від них усе, що тільки зможе, але допомагати їм не більше, ніж доведеться.

Мрейз передав духову трубку комусь обіч себе. То виявилася вже знайома Шаллан низенька жіночка в масці, яка тримала підстреленого крєм’ячка та мертву норку з дротиком у шиї. Хоча ні — одна з лапок посмикувалась. Їй просто забило памороки. То дротик чимось отруєний?

Шаллан здригнулася. Та де ж ховалася ця жінка? Її темні незмигні очі впиналися в дівчину, а решту обличчя приховувала підфарбована панцирна маска. Тепер духова трубка була в неї.

— Неймовірно, — озвався мрейз, розглядаючи малюнки Шаллан. — Але як ви ввійшли? Адже за вікнами стежили.

То он як учинила б Тин — залізла б крізь вікно глупої ночі? Такому вона її не навчала — лише акцентам і мистецтву перевтілення. Шахрайка, певне, зауважила, що Шаллан — яка інколи спотикалася на рівному місці — не виявить великого хисту до злодійщини з елементами акробатики.

— Майстерні зображення, — сказав мрейз, підходячи до столу й розкладаючи на ньому малюнки. — Це, безумовно, тріумф. Справжні шедеври.

Куди подівся той холодний, небезпечний чоловік, який постав перед нею під час першої зустрічі? Оживши від емоцій, він схилився над столом, по одному роздивляючись малюнки — і навіть лупу вийняв, щоб розгледіти деталі.

Шаллан мала багато запитань, яких не ставила. Що затіває Амарам? Чи знає мрейз, як той здобув Сколкозбройця? Як він… убив Геларана Давара? Від такої думки їй навіть тепер перехопило подих, хоча певна частина її єства перестала чекати на братове повернення ще багато років тому.

Але це не скасовувало дивного відчуття глибокої ненависті до людини на ймення Мерідас Амарам.

— Що ж, — сказав мрейз, — проходь, дитино, сідай. Це ти сама намалювала?

— Так, — відповіла Шаллан, притлумлюючи емоції.

Її щойно назвали «дитиною»? Але ж у цій іпостасі вона навмисне додала собі віку, зробивши обличчя кутастішим. То як же їй бути? Почати домальовувати сивину?

Дівчина сіла за стіл. Поруч з’явилася та жінка в масці, тримаючи чашу та чайник, у якому щось парувало. Шаллан несміло кивнула й отримала частування — порцію підігрітого помаранчевого вина з прянощами. Хвилюватися, що туди підмішали отруту, певне, не випадало — ці люди могли вбити її будь-якої миті — й вона пригубила питво. Решта присутніх півголосом перемовлялися, але Шаллан не могла розібрати ні слова. В неї було відчуття, що їй влаштували оглядини.

— Я скопіювала для вас частину написаного, — сказала Шаллан, витягнувши сторінку з кількома рядками тексту — тими, які навмисне вирішила показати. Інформації вони містили небагато, але могли розговорити мрейза на цю тему. — Часу в нас було обмаль, тож я переписала всього кілька рядків.

— Ти провела там хтозна-скільки, малюючи, а тексту переписала так мало? — запитав її мрейз.

— О, ні — замальовки я зробила по пам’яті, — відказала та.

Примарокровний, ледь помітно роззявивши рота, підвів очі на дівчину, і на його обличчі промайнуло щире здивування, яке, проте, швидко змінила звична для нього врівноважена впевненість.

«Мабуть, не варто було зізнаватися в цьому…» — збагнула Шаллан. Скільки людей могли так добре малювати по пам’яті? Вона, бува, не виявляла цього вміння перед публікою у військових таборах?

Здається, ні. Тепер доведеться їй тримати в таємниці цю грань свого хисту, бо інакше Примарокровні проведуть паралель між Шаллан, світлоокою панною, і Вейл, темноокою аферисткою. От буря забирай!

Що ж, помилки були неминучі, а ця принаймні не загрожувала життю. Імовірно.

— Джине, — гаркнув мрейз.

З одного з крісел підвівся золотоволосий чоловік у розхристаній на грудях широкій мантії.

— Глянь-но на нього, — мовив мрейз до Шаллан.

Та зоставила собі Спогад.

— Джине, залиш нас. А ти, Вейл, намалюй його.

Дівчина не мала вибору, окрім як підкоритися. Джин, буркочучи, вийшов під дощ, а Шаллан почала малювати. Художниця створила повноцінний портрет, не лише зобразивши обличчя та плечі, а й намітивши тло — зокрема валуни на задньому плані. Через нервовість вийшло не так гарно, як могло б, але мрейз затуркотав над малюнком, наче гордий татусь. Закінчивши, вона дістала лак — зображення вуглиною потребувало фіксації — але мрейз вихопив аркуш із її пальців.

— Неймовірно, — сказав він, підносячи малюнок перед очі. — У Тин ти марнуєш свій хист. Але з текстом такого не повторити?

— Ні, — збрехала Шаллан.

— Шкода. Але все одно дивовижно. Фантастика! Треба знайти спосіб скористатися з цього — так, неодмінно. — Він глянув на дівчину. — Дитино, до чого ти прагнеш? Якщо ти доведеш свою надійність, я міг би знайти тобі місце в нашій організації…

«Так!»

— Я не погодилася б прийти замість Тин, якби не хотіла такої нагоди.

Мрейз примружив на неї очі.

— Ти вбила її, чи не так?

«Ох, буря забирай!» Шаллан, звісна річ, негайно спаленіла.

— Е-е…

— Ха! — вигукнув мрейз. — Тин зрештою знайшла собі аж надто здібну помічницю. Це ж треба! Після всього її самовдоволеного хизування вона загинула від рук тієї, з кого думала зробити посіпаку.

— Сер, — промовила Шаллан, — я не… тобто, я ненавмисне. То був самозахист.

— Це, певне, ціла історія, — сказав мрейз, усміхаючись, — недоброю посмішкою. — Але запам’ятай: у нас такі дії не заборонені, але їх і не схвалюють. Якщо підлеглі вважатимуть, що основний спосіб вислужитись — це полювати на своїх командирів, організація зробиться некерованою.

— Так, сер.

— Але твоя наставниця не належала до нашої організації. Тин мала себе за мисливицю, але насправді весь час була здобиччю. Якщо ти прагнеш долучитися до нас, то маєш розуміти: ми не схожі на інших, із якими ти, мабуть, знайома. У нас серйозніша мета, і ми… прикриваємо одне одного.

— Так,