Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

несли життя без буремного шалу. З появою води навіть пустельні буреземлі на захід від військових таборів розквітали. Тутешні скелебруньки не цвіли, як ті, що вдома, — але розкривалися й випускали яскраво-зелене гудиння. Травинки спрагло виповзали з нірок і категорично не бажали ховатися, доки на них замало не наступали. Деякі тростини вкривалися квітами, щоб приманювати крєм’ячків, які, ласуючи пелюстками, водночас терлися об їхні спори, а потім запилювали інші рослини, породжуючи до життя нове покоління.

Вдома гудиння було б куди більше — аж стільки, що пройти, не спотикаючись, ставало складно. Без мачете в тамтешній лісистій місцевості було не ступити й кілька кроків. А тут рослинність буяла барвами, не стаючи на заваді.

Шаллан усміхнулася довколишньому різнобарв’ю, дрібненькому дощику й прекрасній флорі. Трішки промокнути здавалося помірною ціною за мелодійні звуки дощових краплинок, свіже та чисте повітря й чарівне небо, повне хмар, які демонстрували всі відтінки сірого.

Дівчина йшла з непромокальним портфелем під пахвою, велівши найманому екіпажу з візником чекати на її повернення (для сьогоднішної поїздки вона не могла скористатися Себаріаловою каретою). Тяглом були не коні, а паршмени, але претензій вони не виклика́ли, й поїздка вийшла швидшою, ніж на чалах.

Орієнтуючись за мапою, яку їй телестилеграфували, Шаллан ішла до схилу пагорба попереду, взута у зручну пару міцних і надійних чобіт. Носити речі Тин і досі було незвично, але нарікати не випадало: сюртук із капелюхом захищали від дощу, а чоботи не ковзали слизьким каменем.

Вона обійшла пагорб і побачила, що з іншого боку він зазнав ерозії — скельна формація тріснула та обвалилася невеличким каменепадом. По краях корінної породи було чітко видно пласти затверділого крєму, і це означало, що тріщина — свіжа. Бо інакше ті смуги давно приховав би той-таки крєм.

Унаслідок цього там утворилася така собі улоговинка, повна розколин і пасм, які залишила, розкришившись, порода. Там позастрягали спори та стебла, що летіли за вітром, і це, своєю чергою, породило буяння життя. Рослини знаходили опору і йшли в ріст де завгодно — аби прихисток від вітру.

Сплутана зелень розросталася безладно — це був не справжній захищений лейт, де влаштовувалися жити надовго, а тимчасове укриття, якого мало стати щонайбільше на кілька років. Але доти рослини жадібно розвивалися, подекуди одна поверх іншої — пускаючи пагони, квітуючи, гойдаючись, звиваючись, буяючи. Словом, дика природа в усій красі.

За винятком, звісно, шатра.

Його нап’яли над чотирма особами, які сиділи в кріслах — надто розкішних, як на такий антураж — і перекушували, гріючись від жарівні, що стояла по центру відкритого з боків накриття. Підходячи, Шаллан залишила собі Спогади про їхні обличчя, щоб пізніше намалювати — як-от першу компанію побачених Примарокровних. Двоє з присутніх були їй знайомі, а ще двоє — ні. Моторошної жінки в масці, здавалося, не було.

Мрейз гордо височів на повен зріст, уважно оглядаючи свою духову трубку. Коли Шаллан ступила під навіс, він навіть не підвів очей.

— Люблю опановувати екзотичне озброєння, — мовив мрейз. — Дивацтво, звісно, але інтуїція підказує, що це недаремно. Якщо хочеш пізнати певний народ — вивчай його зброю. Спосіб убивати собі подібних промовистіше свідчить про відповідну культуру, ніж будь-яке етнографічне дослідження.

Він здійняв трубку на Шаллан, і та застигла на місці. А потім розвернувся до розколини й дмухнув, пославши дротик у зарості.

Дівчина підступила ближче. Заряд пришпилив до однієї з рослин крєм’ячка. Маленька багатонога істота билася в корчах, силкуючись звільнитися, хоча, звісно, пряме попадання дротика мало стати летальним.

— Це духова трубка паршенді, — зауважив стрілець. — Як гадаєш, мала живорізко: що це дає для їхнього розуміння?

— Велику здобич нею не вполювати, — відказала Шаллан. — І це логічно: як мені відомо, з великої дичини тут водяться лише прірводемони, але паршенді, подейкують, поклонялися їм як богам.

Вона мала сумніви, чи це дійсно так. У ранніх донесеннях (Шаллан докладно ознайомилася з ними на вимогу Ясни) припускали, що паршендійські боги — прірводемони. Але насправді певності в цьому питанні не було.

— З неї, мабуть, убивали дрібну дичину, — повела далі дівчина. — А отже, полювали заради їжі, а не для розваги.

— Чому ти так гадаєш? — спитав мрейз.

— Ті, хто полює заради слави, добувають велику здобич, так звані «трофеї», — відказала Шаллан. — А духова трубка — це зброя людини, яка просто хоче прогодувати родину.

— А що, як із неї вбивали собі подібних?

— На війні від неї було б мало користі, — заперечила дівчина. — Я б сказала, в неї надто мала дальність, а до того ж паршенді мають луки. Нею могли б користуватися для вбивств, але я б дуже здивувалася, дізнавшись, що так і було.

— І чого ж це? — поцікавився мрейз.

Це якась перевірка.

— Ну, — відказала Шаллан, — більшість примітивних народів — сілнасенські тубільці, решійці, бігуни з ірійських рівнин — не знають поняття навмисного вбивства. Як мені відомо, битви їм узагалі ні до чого. Мисливці надто цінні, тож «війна» в цих культурах передбачає багато крику та нахвалянь, але мало смертей. Не схоже, щоб у суспільстві демонстративного типу були наймані вбивці.

А втім, одного паршенді таки підіслали. Проти алеті.

Мрейз пильно вивчав її своїми непроникними очима, обережно тримаючи в пальцях духову трубку.

— Та-а-ак, — промовив він зрештою. — То цього разу Тин узяла в помічниці вчену? Як дивно.

Шаллан зашарілася. Їй спало на думку, що дівчина, якою вона ставала, покриваючи капелюхом темне волосся, була не роллю, не сторонньою людиною, а іпостассю її власної особистості.

І в цьому крилася небезпека.

— То що? — спитав мрейз, виймаючи з кишені сорочки ще один дротик. — Яке виправдання переказує нам Тин сьогодні?

— Виправдання? — не зрозуміла Шаллан.

— За провал дорученої місії, — сказав мрейз, заряджаючи дротик у трубку.

Провал? Дівчину кинуло в холодний піт, від якого защипало на лобі. Але ж вона пильнувала, чи не станеться в Амарамовому маєтку чогось незвичайного! Сьогодні вранці вона повернулася туди під личиною робітниці (ось справжня причина спізнення на Адолінів поєдинок), щоб послухати, чи не подейкуватимуть про чужого, який проник у будинок, чи про раптову підозріливість господаря. Але все було тихо.

Що ж, Амарам, певне, тримав свої підозри при собі. То всі її спроби приховати проникнення були марні? Дивуватися тут, певне, було нічому, але вона все одно здивувалася.

— Мені… — почала Шаллан.

— Я вже починаю сумніватися, чи справді Тин хвора, — промовив мрейз, здіймаючи трубку і стріляючи в зарості ще одним дротиком. — Щоб навіть не спробувати виконати дорученого завдання…

— Навіть не спробувати? — перепитала спантеличена дівчина.

— А, то ось яка в неї відмовка? — кинув мрейз. — Вона, мовляв, спробувала, але нічого не вийшло? За Амарамовим будинком наглядають мої люди. Якби вона справді…

Аж тут він змовк, бо Шаллан струснула портфель від води, акуратно відкрила його і вийняла аркуш паперу — зображення кімнати з мапами на стінах, яку Амарам тримав на замку. Деякі деталі довелося подати здогадно — там було темно, і єдина сфера не надто розвіяла морок — але художниця вирішила, що вона недалека від істини.

Мрейз узяв малюнок і, здійнявши його