Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Так, так. Сьогодні мене впізнають усі підряд. Я вже подумую, чи не вдягти мені…

Але Дотепник змовк — на нього налетіла Шаллан. Радше впавши, ніж зіскочивши додолу, охоронець потягнувся до ножа при боці, але розгублено застиг — бо та схопила «кучера» в обійми й, заплющивши очі, притислася головою йому до грудей.

Відпустивши руків’я ножа, Каладін звів брову на Дотепника — на вигляд наче громом приголомшеного. Чоловік стояв, тримаючи руки по швах, немовби не знав, куди їх подіти.

— Я завжди хотіла вам подякувати, — шепотіла Шаллан. — Але мені ніколи не випадало нагоди.

Княжич прокашлявся. Зрештою дівчина розтисла обійми і глянула на Адоліна.

— Ви обіймали Дотепника.

— Це що, ім’я? — спитала Шаллан.

— Одне з імен, — утрутився Дотепник, який на позір досі не оговтався. — Насправді їх у мене стільки, що й злічити годі. Хоча більшість, звісно, похідні від тієї чи іншої лайки…

— Ви обіймали Дотепника, — повторив Адолін.

Шаллан зашарілася.

— А це непристойно?

— Річ не в пристойності, — промовив княжич, — а в здоровому глузді. Обіймати його — все одно що білошипника, чи купу цвяхів, чи ще щось таке. Ну, тобто, це ж Дотепник. Як він може бути комусь до вподоби?

— Нам треба поговорити, — сказала Шаллан, підводячи очі на чоловіка в чорному. — Я не пригадую всієї нашої розмови, але деякі її…

— Я спробую знайти для вас час, — пообіцяв їй Дотепник. — Хоча графік у мене досить напружений. Я про те, що дошкуляти самому лише Адолінові доведеться не менше, ніж до наступного тижня.

Княжич похитав головою і, помахом руки відіславши лакея, власноруч допоміг дівчині сісти в карету. А відтак нахилився до скализуба:

— Руки геть!

— Хлопчику, вона замолода для мене, — відказав Дотепник.

— Саме так, — кивнув Адолін. — Тримайся ровесниць.

Той широко всміхнувся:

— Що ж, це може виявитися трохи складніше. Гадаю, в цих краях така лише одна, і то ми з нею ніколи не ладнали.

— Ну й дивак же ти, — промовив Холін, сідаючи в карету.

Каладін, зітхнувши, й собі підійшов, щоб залізти всередину.

— Ти зібрався їхати з пасажирами? — спитав Дотепник, і його усмішка поширшала.

— Так, — відказав охоронець.

Він хотів придивитися до Шаллан. Їдучи в кареті з княжичем, встругнути щось відкрито вона, найімовірніше, не наважиться. Але звичайне спостереження за нею могло дати певну інформацію, не кажучи про те, що він мав певні сумніви щодо її благонадійності.

— Гляди не фліртуй із дівчиною, — прошепотів Дотепник. — Бо в мене таке враження, що в юному Адолінові прокидається власник. А втім… що я верзу? Фліртуй із нею, Каладіне. А княжич хай лупає баньками.

Капітан хмикнув.

— Вона світлоока.

— То й що? — заперечив Дотепник. — Ну народ! Ви надто зациклені на цій штуці.

— Не ображайтеся, — шепнув Каладін, — але я радше фліртував би з прірводемоном.

І, залишивши козли Дотепникові, заліз у карету.

Забачивши його, княжич звів очі горі.

— Ти що, жартуєш?

— Така в мене служба, — відказав Каладін, сідаючи поруч нього.

— Але ж тут, коло моєї нареченої, мені нічогісінько не загрожує, — процідив Адолін крізь зціплені зуби.

— Ну, тоді я, мабуть, просто хочу прокататися з комфортом, — кинув охоронець, киваючи Шаллан Давар.

Але та лише всміхалася княжичеві й, коли карета рушила, запитала:

— Куди поїдемо сьогодні?

— Ну, ви казали щось про обід, — відповів Адолін. — Так от, знаю я одну нову винарню на Посадському торжищі, де подають і їжу.

— Ви знаєте всі найліпші заклади, — промовила Шаллан, і її усмішка поширшала.

«Ну й дамочка! Це ж треба так відверто лестити!» — подумав Каладін.

Адолін усміхнувся у відповідь.

— Я просто слухаю, що балакають люди.

— От якби ви ще звертали більше уваги на їхні відгуки про добрі вина…

— І не подумаю! — вишкірився княжич. — Адже з цим усе просто: поганих вин не буває.

Веденка захихикала.

Буря забирай, як же дратують світлоокі! А надто коли підлещуються одне до одного. Їхня розмова тривала, й Каладінові видалося до кричущого очевидним, як відчайдушно ця дівчина прагнула до стосунків з Адоліном. Що ж, не дивно. Світлоокі завжди шукали нагоду пролізти вперед — або завдати одне одному удару в спину, якщо мали відповідний настрій. Дізнавшись, що Шаллан Давар — пройдисвітка, Каладін зробив би дурну роботу: всі світлоокі — пройдисвіти. Капітан мав лише з’ясувати, що вона за пройдисвітка: з тих, що полюють на статки чи на життя?

Розмова точилася далі, і Шаллан повернула її до планів на день.

— Так от, я не проти чергової винарні, — промовила дівчина, — але мені спадає на думку, що такий варіант стає трішечки прогнозованим…

— Знаю, — відказав Холін. — Але, крім винарень, тут до бурі мало розваг — ні концертів, ні мистецьких виставок, ні скульптурних турнірів.

«То он за чим проводять час такі, як ви? — не повірив власним вухам Каладін. — Допоможи вам Усемогутній, якщо скульптурних турнірів не стане».

— Тут є звіринець, — енергійно заперечила Шаллан. — На Посадському торжищі.

— Звіринець? — перепитав Адолін. — Це якось… грубо, хіба ні?

— Ой, та годі вам. Ми подивилися б на всіх тварин, і ви могли б розповісти мені про тих, яких хоробро вбили на полюванні. Це було б дуже цікаво. — Вона позволікала, й Каладін, здавалося, розгледів у її очах проблиск глибших емоцій. Болю? Тривоги? — А мені не завадить розвіятися, — докинула Шаллан уже тихше.

— Я, власне, ставлюся до полювання з презирством, — відказав княжич, який, здавалося, нічого не зауважив. — Йому бракує справжнього суперництва. — Він глянув на мовби приклеєну усмішку дівчини й енергійно кивнув. — Гаразд, спробувати щось новеньке, мабуть, не завадить. Я звелю Дотепникові везти нас до звіринця. І сподіваюся, що він натомість не завезе нас у прірву, щоб посміятися з наших нажаханих криків.

Адолін, обернувшись, відчинив маленьке віконечко вгорі біля козел і зробив розпорядження. А Каладін дивився на Шаллан, яка відкинулася на сидінні, самовдоволено всміхаючись. Вона мала прихований мотив для відвідин звіринця. Який же?

Княжич знову обернувся до нареченої і запитав, як минув її день. Капітан упіввуха слухав і, придивляючись до дівчини, намагався розгледіти, чи не ховає вона на собі холодної зброї. Та зашарілася від якихось Адолінових слів, а відтак засміялася. Син великого князя був не до вподоби Каладінові, але він принаймні не кривив душею. Успадкувавши батькову прямолінійність, він завжди був відвертий із «мостонавідничком». Зверхній і зіпсутий — проте відвертий!

А ця дівчина відрізнялася. Її ходи були прораховані: манера сміятися, добирати слова… Вона хихикала й заливалася барвою, але її проникливі очі весь час пильнували. Ця панна втілювала всі огидні йому сторони культури світлооких.

«Ти просто не в гуморі — от і дратуєшся», — заперечила частина Каладінового єства. З ним таке інколи бувало, особливо в хмарну погоду. Але невже ця парочка конче мала розводити свої нудотні «веселощі»?

Капітан усю поїздку не зводив очей із Шаллан, і зрештою дійшов висновку, що його підозри надмірні: безпосередньої загрози Адолінові вона не становила. Каладін