Ксю Бадб - Закохана В Диявола, Ксю Бадб

Розповідь Девіда змінює все. Просто наскільки переламує мої погляди, мої принципи, мої дії. Я не очікувала такого почути. Я розуміла, що ця сповідь не буде дуже приємною для мене, і точно не без деталей, які змушують по моєму тілу пробігтися мурашок. Але я не очікувала, що все настільки страшно. Коли він розповідав про своїх батьків, я бачила, як у нього тремтіли руки. Він досі не відпустив цю ситуацію, а я навіть не могла уявити, що Шательє на таке здатний. Я розумію бізнес, я розумію, що вони все вирішують силою та жорстокістю, але застрелити батьків при дитині, мені здається, це просто найжахливіший вчинок, який він міг зробити.

Ми сидимо мовчки, я розумію, що Девід дає мені час обдумати. Не знаю, якої реакції він очікує, але я підсуваюся до нього ближче та кладу голову на плече.

- Девіде, це багато чого змінює, але точно не моє ставлення до тебе. - Він цілує мене у волосся та обіймає, притягуючи до себе.

- Янголятко, саме тому я й не хочу, щоб ти мала якісь справи з Шательє. Наша війна тільки почалася і вона буде кровопролитною.

Це я розумію без нього. Ми сидимо мовчки, не знаючи, що нас чекає далі, чи взагалі будемо "ми" як такі. Я знаю, що за дверима чекає чоловік, який є найбільшим ворогом пана Сореро. Я знаю, що цей чоловік не той, за кого він себе видає, хоча я була впевнена, що все зовсім інакше.
Я відсуваюся від Девіда та дивлюся йому в очі.

- Зараз мені потрібно закінчити нашу розмову з Шательє. І я повинна зробити це сама.

Чоловікові зовсім не подобається моя ідея, але він не сперечається.

- Я буду за дверима. У будь-якому випадку я поруч.

Він цілує мене в губи та виходить. Якраз після того, як він зникає за дверима, заходить Шательє.
-Сідайте, будь ласка.

Він сідає на диван. І на його обличчі максимально добродушна посмішка.

- Ну що ж, ви подумали над моєю пропозицією?

Ця пропозиція для мене була дуже приємною і дуже вигідною, наскільки я розумію з цифр, які мені передали наші спеціалісти. Але зараз, знаючи всі деталі, я сильно сумніваюся в тому, що варто це робити.

- Так, я подумала, але мені потрібно кілька днів, щоб усе детально вивчити.

- Взагалі без проблем, пані Єлизавето. Тоді, я думаю, через кілька днів ми з вами зв'яжемося і сподіваюся все-таки на вашу ствердну відповідь.

Він підходить, тисне мені руку, а потім перед виходом з кабінету повертається.

- І я сподіваюся, що наші відносини з паном Сореро ніяк не вплинуть на нашу майбутню співпрацю.

Я посміхаюся йому, не кажучи ні слова. Не знаю, як зараз це коментувати чоловікові, який лякає навіть самого пана Сореро. Коли він виходить, я падаю на крісло та заплющую очі. Як я в це вляпалася? Мені здається смішно, що ще два тижні тому я жила звичайним життям, малювала картини і планувала вийти заміж. А зараз я перебуваю в грі, яка може мене просто знищити.
Девід заходить відразу і зупиняється навпроти столу.

- Лізі, з тобою все гаразд? - схвильовано питаю.
- Так, але я трохи втомилася. Можливо, поїдемо додому? - Він не каже ні слова, просто простягає мені руку.

Ми виходимо з кабінету і на вулиці натикаємося на Еда. Його ще, блін, не вистачало. Шепочу собі під ніс і сподіваюся, що ми пройдемо непоміченими. Але складно пройти непомітно, коли я йду з чоловіком 2 метри зростом, а за нами ще 6 охоронців.

- Пані Єлизавето, чи могли б ми з вами поговорити наодинці?

От він зараз дуже невчасно. Я дивлюся на свого колишнього нареченого і всім виразом обличчя натякаю, що йому варто звалити звідси.

- Не зараз. Зайди до мене завтра. - Він незадоволено закочує очі, але не відступає. 

- Це дуже важливо. Я хотів би обговорити деякі справи. - відчуваю, що Девід напружується.

- Тобі ясно дали зрозуміти. Зараз з тобою говорити ніхто не буде. Вільний.

Ед переводить погляд на чоловіка, який тримає мене за руку, а потім на наші з'єднані руки. На його обличчі відображаються зневага, ненависть та ще якась незрозуміла мені емоція.

- Лізі, думаю, пан Сореро буде розчарований, коли дізнається, яка ти насправді. 
Девід робить крок уперед, випускає мою руку та хапає Еда за сорочку.

- Тобі, блядь, неясно сказали, пішов нахрен звідси. Едвард блідне, але не відступає.

Беру Девіда за руку. 
- Девіде, не потрібно, він того не вартий. - Чоловік відпускає, і ми йдемо в машину.

Уже коли ми сідаємо в авто, помічаю, що його тіло розслабляється.

-Лізі, давай його просто пристрелимо. Мінус одна проблема. Цю хоча б ми можемо вирішити. Я злегка посміхаюся, тому що якби це сказав хтось інший, я б подумала, що це жарт. Але, знаючи чоловіка, який знаходиться поруч зі мною, розумію, що це точно не жарт.

- Не потрібно. Він того не вартий. Тим паче, що його життя і так стає з кожним днем більш нестерпним. Ти бачиш, як він реагує на те, що я поруч з тобою.

Девід обіймає мене за плечі та притягує до себе. І далі всю дорогу ми їдемо мовчки.
А з моєї голови не йдуть думки про те, що цей козел збирався розповісти Девіду. Він знає деякі мої таємниці, але вони точно не такої важливості і не такого обсягу, щоб могли мені нашкодити. Просто це неприємні речі минулого, які не відіграють важливої ролі в теперішньому. Коли ми приїжджаємо в будинок, Девід одразу зникає в кабінеті, а я вирішую піти в душ. Мені хочеться змити з себе цей день і трошки освіжитися.

Не встигаю вийти з душу, як чую, що Девід спускається сходами. В одному рушнику виходжу за ним і бачу, як чоловік зникає з будинку. Не розумію, що сталося, але з того, як він вибігав за двері, точно щось серйозне. Накидаю халат, знаходжу одного з охоронців

- Що сталося, вам відомо?
- Пані Єлизавето, ми не знаємо деталей, але деякі казино пана Сореро підпалили. 
Тепер я розумію, чому чоловік так вибігав з будинку. 
Звісно, казино – це те, над чим він дуже довго працював. І зараз його втратити для нього стане сильним ударом. І ми точно знаємо, хто це зробив. Повертаюся назад у спальню та одягаюся. Спускаюся до охоронців.