Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Параска не договорила, голосно верескнула й вправно відвернулася від маленької подушечки, котру жбурнула в неї, не втримавшись, Ліза, й весело засміялася, поглянувши на свою панночку.

Ліза сіла на ліжку.

— Ти хочеш, аби я всю ніч не поснула? — простогнала вона, погрозивши розвеселілій служниці пальцем.

Широке лице Парасі в ластовинні просяяло усміхом.

— Так я можу залишитися у вас…

Ліза похитала головою.

— Красно дякую, тільки ж я тебе, товстошкіру, знаю. Не мине й десяти хвилин, як поснеш, залишивши мені сумнівне задоволення лежати всю ніч без сну, тому що твій сон же не тихий, ти ж і мертвого розбудиш. А я не хочу всю ніч лихоманливо дослухатися до кроків привида за дверима та вовчих завивань під вікном.

Парася розсміялася й допомогла Лізі роздягнутися. Доброю вона була людиною, ця Парася, хоч і не надто вирізнялася розумом, а ще ж наївною була, мов те тобі маленьке дитятко, й Ліза щиро полюбила нещасну сироту, котра прислуговувала у вдови Громової за миску супу, аби не померти з голоду. Не хотілося ж так полишати її у тих злиденних кімнатах, де ніхто не переймався долею дівчини. Та й Парася за той час, поки вони винаймали кімнати, дуже прив’язалася до їхньої родини, їх із Мері вона просто обожнювала, хоча й боялася маман іноді до гикавки.

За годину Парася допомогла Лізі забратися до широкого ліжка й наполягла, аби самій одягнути на господиню білу нічну сорочку.

— Добре, можеш іти.

Парася ще пом’ялася, намагаючись таки дорозповісти незакінчену історію про привида, котрий тинявся будинком ночами. Й не те, що Ліза вірила у ті сили, які вешталися наче цим будинком, та все ж після слів Парасі почувалася… трішки тривожливо, тому й відіслала служницю, завадивши тій докінчити таку захопливу для неї оповідку. Кілька хвилин тому до неї приходили маман з Мері, кімнати котрих були розташовані поряд, бабусю ж розмістили навпроти. Маман виглядала щось занадто втомленою, тільки поцікавилася трішки байдужливо, як почувається Ліза, й майже відразу ж пішла. А ось Мері ще полишилася, й Лізі було боляче дивитися на сестру — виглядала та занадто блідою, й у великих її блакитно-сірих очах чаївся крижаний страх, але вона мужньо мовчала, тримаючи у собі свої страхи. Пішла вона до своєї кімнати мов неохоче, усе м’ялася, мов намагалася щось сказати, але так нічого й не сказала, тільки сумно зітхнула — така вже юна та тендітна, мов берізка, дитя ще, з котрого маман уже зараз намагалася виліпити таку вже сорокарічну пані, насміхаючись з її дитячих страхів і бажань, вимагаючи холодної, врівноваженої поведінки тоді, коли Мері ще хотілося затримати дитинство, пореготіти з подружками.

На порозі Мері зупинилася, поглянула на сестру.

— Лізо…

Ліза обернула до неї сонливе лице.

— Так, люба?

Мері з хвилину дивилася на неї мовчки, про щось розмірковуючи, але потім хитнула головою й слабко всміхнулася:

— Ні, нічого. На добраніч!

Ліза всміхнулася у відповідь.

— На добраніч!

Мері пішла, однак Ліза відчувала, що та хотіла щось сказати, але не наважувалася, й тільки зітхнула. Маман уперто наполягала, аби Мері привчалася до самостійності, але сестри все одно мали дуже тісний зв’язок між собою. Мері взагалі була для Лізи наче власним дитям, і зараз вона без слів розуміла, чому м’ялася на порозі сестра. Мері боялася, відчайно боялася полишатися одна посеред ночі у цьому будинку, але маман уже так отруїла її свідомість, що вона тепер стидалася визнавати власні слабкості, й Олена Назарівна могла заспокоїтися, та Ліза знала, що сестра продовжувала бути такою ж, як і раніш, і мовчала, надаючи сестрі можливість самій обрати, як тій поводитися, хоча й кортіло до неможливого гукнути Мері та запропонувати залишитися в своїй кімнаті, аби вдвох не так було страшно.

— Добрих снів, — щиро побажала Парася, відволікаючи Лізу від думок, та, погасивши лампу, тихо вийшла з кімнати.

А Ліза мала нарешті можливість поснути, ось тільки сон зовсім не поспішався забирати її у свої обійми. Спочатку вона було й задрімала, але за вікном раптом оглушливо затріщав грім, й Ліза відразу ж розплющила очі. Навколо неї розливалася густа, чужа та наче ворожа пітьма, котра час від часу розбавлялася яскраво-рожевим полум’ям блискавок за вікном. Ліза побожливо перехрестилася й знову заплющила очі, але сон уперто продовжував утікати, й більш того, якоїсь миті їй здалося, що в кімнаті хтось є.

Похолонувши, Ліза завмерла під ковдрою.

А потім повільно, ой як повільно вона розплющила очі. Пітьма непривітливо зачорнілася в очах, а коли за вікном черговим спалахом засяялася блискавка, вона наче побачила щось… висока й нерухома постать у чорному одязі, що застигла біля дверей. Перестрашена Ліза встигла вхопити зором довге й чорне волосся, що спадало за спину нічного гостя… й усе, блискавка згасалася в нічних розтривожених небесах і кімнату оповила та чужа, ворожа темрява. Навіть не дихаючи, Ліза застигла, прислухалася до тиші кімнати, не знаючи, що вдіє, коли почує десь біля дверей стороннє дихання, та кімната продовжувала зберігати ту тишу, котра панувала в ній після того, як пішла занадто говірка Парася. А коли небо засвітила чергова блискавка, біля дверей уже нікого не було. Стримуючи крик, Ліза перехрестилася знову, а потім ухопилася похололими пальцями за свій золотий хрестик і зашепотіла «Отче наш», прикривши очі й намагаючись не думати про то, що примарилося її напівсонливим очам. Знову засяялася блискавка й ударив грім, знову, але в кімнаті все так само нікого не було видко.

— Примарилося, — сама собі сповістила Ліза й знову спробувала поснути. Але ж куди там. Чужа присутність — ворожа та така, від котрої стигнула в жилах кров, почала давити на неї, як тільки вона заплющила очі. Вона змушувала серце битися відчайно, пальці німіти й все тіло вкриватися бридким потом страху, холодного, мов зимова крижана ніч. Навіть молитва вже втікалася геть, полишаючи її геть беззахисною та безпомічною перед власним страхом.

А потім під дверима щось зашелестіло, зашкрябалося й пролунав тихий стук. Не встигла запалена уява Лізи до пуття намалювати чорного того чаклуна чи то ще котрогось вихідця з потойбіччя, що рвався до її кімнати, як почувся тихий, ледь чутний за гарчанням грози голос Мері.

— Лізо? Лізо, ти спиш?

— Мері?!

Птахою злетівши з ліжка, Ліза гайнула до дверей, рвонула їх і побачила перед собою бліду, тремтячу сестру, котра стояла у довгій білій сорочці й