Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

відвезти вас до Лубен, та в біса виманиш матір з Таєю з цього гнізда, вони так люблять маєток, та й мені тут завжди подобалося.

Блакитно-сірий оксамит на вікні знову заблищав сріблясто-рожевим спалахом блискавки, й, як і по їхньому приїзді, оглушливо вдарив грім, а десь далеко затріщало. Ліза здригнулася й зіщулилася.

— Пан Кажан знову не в настрої, — жартівливо зауважив Роман Якович, й у його сірих очах промайнув холодний вогник.

Він мовчки стояв навпроти Лізи, про щось розмірковуючи й вивчаючи її лице з таким виглядом, мов уперше побачив його. А Лізу обтяжувала його присутність, було неприємним це споглядання, до того ж вона була втомленою, бажала відпочинути, та він іти геть не поспішався, як не позіхала вона всердно, як не кидала красномовні погляди в бік ліжка. Й тоді, коли сама Ліза вже намислила нехай і неввічливо, але рішуче вигнати геть із кімнати свого нареченого, у покоях з’явилася янголом-охоронцем Парася. У двері спочатку тихо постукалися, а потім зазирнуло заклопотане личко у веснянках, і Парася голосно гукнула:

— А мене до вас відіслали, панночко Елізо!

Не питаючись дозволу увійти та не звертаючи уваги на невдоволення Романа Яковича, вона поважно, господинею всунулася в кімнату, звісивши з руки чистого рушника. Щось нашіптуючи собі під носа, така вже поважна, почала копирсатися у валізі господині, щось шукаючи.

— Я б придушив її, — невідомо з якого дива погрозився Роман, і як тільки Парася зникла у ванній кімнаті, відразу ж наблизився до Лізи й досить грубо ухопив в обійми. — А тепер покляніться, присягніться мені, Елізо, що не станете зраджувати мені з тим клятим покидьком Ярославом!

Ліза відразу ж обурилася.

— Я й на думці такого не мала! Відпустіть мене!

Сильна долоня боляче затисла її руку.

— Присягніться!

— То ж є гріх!

— Присягніться! — владно наполягав Роман.

— Ні, — твердим, спокійним голосом відповіла Ліза. — Я з дитинства навчена того, що клятва — це є мерзота в очах Господніх. А я й без клятв тих не збираюся вас зраджувати. Я не так вихована, аби стрибати в чужі ліжка.

Роман зіщулився, з недовірою вдивляючись у її лице, а потім долоня його сковзнула по її щоці, пройшлася ласкою по гладкій шкірі обличчя.

— Елізо, — протягнув він тихим, хрипким голосом, наближаючи до неї своє роздратоване, палаюче яскравим рум’янцем люті лице, й у сірих його очах почало розгоратися полум’я пристрасті, — чи знаєш ти, наскільки є привабливою та спокусливою? Я голову втрачаю від однієї тільки думки про то, що твоє розкішне тіло може бути належно комусь іншому, окрім мене, що хтось інший зможе випити мед твоїх вуст… Ні, ти моя, Елізо, тільки моя, запам’ятай то назавжди. Й належати ти маєш лише мені!

Ліза заплющила очі, аби тільки не бачити його палаючих грубою пристрастю очей. Таким вона його ще не бачила. Там, у Миргороді, він був сама чемність та повага, як і личить бути паничу, що поважає свою наречену, й єдине, що дозволяв він собі, — то легкий, невинний поцілунок та тримання її руки. Й не було оцього грубого хапання в обійми, цього хітливого виразу лиця, уже не кажучи про те, що він порушував усі правила чемності, так просто зайшовши до її кімнати й перебуваючи тут із нею сам на сам, а вона була надто втомлена дорогою та перестрашена цим дивним будинком, аби заперечувати йому. Та чи й послухався б він, коли б вона що сказала — цей новий та ледь знайомий Роман Якович Кажановський, злий, нахабний та неввічливий чоловік, котрий мов за якимсь чаклунством з’явився на світ, підмінивши собою того звичного їй, такого чемного панича Романа Яковича, котрим він виявив себе в Миргороді й котрий просто зникнувся після сварки його з кузеном.

Лицем Лізи промайнула тінь.

— Відпустіть мене!

Сірі очі Романа підозріло примружилися.

— Чому? Я огидний тобі?

Ліза поморщилася, але правди не сказала.

— Ні, просто я хочу спати.

У відповідь на ці слова тепла чоловіча долоня ласкаво пройшлася її лицем, і вона здригнулася від пронизливої згадки про то, як усього декілька хвилин тому її лице пестили інші руки. Руки майже незнайомця, котрі захвилювали її, дійсно захвилювали, й той дотик — він був наче дотиком вогню до її ніжної шкіри. Певне, в її очах щось відобразилося на ту згадку про дотик кузена жениха, й у відповідь сірі очі Романа потемніли, зрівнявшись кольором із дощовими хмарами за вікном, і він нахилив до неї свою русяву голову, ясно намірюючись поцілувати.

— Пані!

Гучна та тривожлива поява Параски врятувала Лізу від небажаного поцілунку. Роман грубо, не соромлячись уже її присутності, вилаявся крізь зуби й кинув на покоївку злий погляд.

— Клята дівка!

Ліза, неприємно вражена його досить нечемною поведінкою, тільки мовчки дивилася на нього, поки він прощався, бажав їй добрих снів та йшов геть із кімнати. Ніжне тіло її все ще болілося від його грубих дотиків, і нічого, крім легкої огиди, вона зараз до нареченого свого не відчувала. Яке чекатиме на неї життя поряд цього чоловіка, коли вже зараз його обійми є для неї… ну, м’яко кажучи, не надто хвилюючими. Та й що могло бути хвилюючого в тім, що до неї торкалися, мов до дворової дівки — грубо й нахабно… Поморщилася, наче від гострого зубного болю, й полізла до ліжка — як була, у дорожньому вбранні впала на ніжно-бузкового кольору вкривало, заплющила очі й застигла так, відчуваючи, як сильно болить натомлене тіло. Хотілося поснути ось зараз, у цю ж хвилину, та Парася того ж зроду не дасть зі своїм торохтінням та враженнями.

— Ой, панночко, — почула вона крізь напівсон її збуджений голос, що жебонів кімнатою, мов те весняне джерело. — Куди ми приїхали? Ви б лише тільки бачили, який це великий будинок, та тут цілої Божої днини не вистачить, аби обійти усі ті коридори і поверхи. А скільки тут добра, це ж можна з розуму з’їхати, наче в тих царів. Хоча кажуть, що негарний це будинок, дуже негарний, тут колись чаклун сильний мешкав, такого коїв, що й страшно послухати, мені дівчата на кухні розповідали…

Ліза слабко застогнала:

— Парасю, досить! Я втомилася!

Параска ображено пирхнула.

— Й вам не цікаво дізнатися, що тут коїться такого жахливого? Кажуть, що поночі часто будинком сновигає невпокоєний дух того чаклуна й хто