Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Але як саме той факт, що Арзамасцев платив мені, стосується Кореша?

— Ну, з чого б тут почати...— озвався Вордл, і Страйк розпізнав непевність під маскою широкого кругозору.— Синдикат де тільки не відмітився. Якщо коротко, то ось є хлоп, який надсилав людям частини тіла, й ось він зникає з дівчиною, а тоді ти отримуєш ногу дівчини.

— Якщо так поставити питання, звучить переконливо,— погодився Страйк, якого це і близько не переконало.— А ти розбирав лінії Лейнга, Брокбенка й Віттакера?

— Та звісно,— відповів Вордл.— У мене люди якраз їх шукають.

Страйк міг лише сподіватися, що це правда, але утримався від розпитувань, щоб не піддавати небезпеці добрі стосунки з Вордлом.

— У нас також є запис камери спостереження з тим кур’єром,— додав Вордл.

— І?

— Твоя колега — добрий свідок,— сказав Вордл.— То дійсно «хонда». На фальшивих номерах. Одяг точно такий, як вона описала. Кур’єр поїхав на південний захід, у бік справжньої станції кур’єрської служби. Востаннє потрапив на камеру у Вімблдоні. Після того ані сліду — ні його, ні мотоцикла. Але, як я і казав, номери фальшиві. Він може бути де завгодно.

— Фальшиві номери,— повторив Страйк.— Він ретельно все спланував.

У пабі ставало дедалі більше людей. Вочевидь, нагорі вже збирався грати гурт: юрба пхалася до сходів, і Страйк уже чув знайомий виск: мікрофон завівся.

— У мене є для тебе ще дещо,— без великого ентузіазму сказав він.— Обіцяв Робін, що покажу тобі ці копії.

Вранці, ще вдосвіта, Страйк зайшов до офісу. Преса здалася і вже не чатувала на нього під входом, хоча дівчина з музичної крамниці внизу сказала, що ще вчора ввечері фотографи були.

Вордл узяв ксерокопії листів з виразом середньої зацікавленості.

— Обидва надіслали протягом останніх місяців,— сказав Страйк.— Робін гадає, що тобі слід це побачити. Будеш ще? — спитав він, вказуючи на майже спорожнілий кухоль Вордла.

Поки Страйк купував пиво, Вордл читав листи. Коли детектив повернувся, він досі тримав у руках лист із підписом «РЛ». Страйк узяв другий і прочитав текст, написаний розбірливим круглим школярським почерком:

...що я буду справді собою, справді довершеною, коли позбудуся ноги. Ніхто не розуміє, що то не частина мене, що вона ніколи не буде частиною мене. Близьким дуже важко зрозуміти мою потребу в ампутації, вони гадають, що то мої фантазії, але ви зрозумієте...

«Все не так»,— подумав Страйк, відкладаючи ксерокопію на стільницю, і відзначив, що дівчина дуже чітко й акуратно написала

свою адресу в Шепердс-Буші, щоб його порада щодо того, як найкраще відрізати собі ногу, точно знайшла адресатку. Лист було підписано іменем Келсі — без прізвища.

Вордл, який і досі читав другого листа, пирхнув, водночас розважаючись і відчуваючи огиду.

— Чорт забирай, ти це читав?

— Ні,— зізнався Страйк.

У бар набивалося дедалі більше молоді. Вони з Вордлом були не єдиними людьми за тридцять, але головно всі були молодші. Страйк помітив симпатичну бліду дівчину, нафарбовану в дусі старлеток сорокових років, з тонкими чорними бровами, яскраво-червоною помадою та пудрово-блакитним волоссям, накрученим у «вікторі-роллз». Вона виглядала свого кавалера.

— Листи від психів читає Робін і, якщо треба, дає мені коротке резюме.

— «Я хочу масажувати твою куксу,— вголос зачитав Вордл.— Хочу, щоб ти мав мене за живу милицю. Хочу, щоб...» Бляха-муха, оце фізично неможливо...— Він перевернув листа.— «РЛ». Можеш розібрати адресу?

— Ні,— відповів Страйк, вглядаючись у лист. Почерк був щільний і дуже нерозбірливий. Єдиним словом, яке вдалося прочитати з першого разу, було «Волтемстоу».

— А хто казав «буду на шинквасі», Ерику?

Дівчина з блакитним волоссям і червоними губами підійшла до столика з напоєм у руці. На ній була шкірянка, під шкірянкою — літня сукня у стилі сорокових.

— Вибачай, мала, забалакався про роботу,— анітрохи не знітився Вордл.— Ейприл, це Корморан Страйк. А це моя дружина,— додав він.

— Привіт,— мовив Страйк, простягаючи велику руку. Йому ніколи б не спало на думку, що у Вордла така дружина. Вордл навіть якось більше почав йому подобатися, хоча Страйк був надто утомлений, щоб розбирати конкретні причини.

— О, це ти! — просяяла Ейприл, а Вордл забрав ксерокопії листів зі столу, згорнув і сховав у кишеню.— Корморан Страйк! Я про тебе стільки чула! Лишишся послухати гурт?

— Не думаю,— люб’язно відповів Страйк. Вона була дуже гарненька.

Ейприл, здається, не хотіла, щоб він ішов. Зараз прийдуть ще друзі, повідомила вона, і справді за кілька хвилин з’явилося ще шестеро людей. У компанії було дві жінки без пари. Страйк дозволив умовити себе і пішов з ними нагору, де була маленька сцена і сила-силенна людей. Відповідаючи на його питання, Ейприл розповіла, що працює стилісткою і сьогодні була на зйомці для журналу, а ще — це вона сказала цілком буденно — танцює бурлеск.

— Бурлеск? — голосно перепитав Страйк, бо на сцені знову завівся мікрофон, і всі закричали й заревли, протестуючи. «То ж якийсь стриптиз із витребеньками»,— подумав він, а Ейприл повідомила, що її подружка Коко (дівчина з томатно-червоним волоссям помахала йому пальчиками) теж танцівниця бурлеску.

Компанія була приємна, ніхто з чоловіків не виявляв обтяжливої сухості, з якою говорив до Страйка Метью щоразу, як з’являвся на його орбіті. Страйк давно не бував на живих концертах. Мініатюрна Коко вже висловила бажання, щоб хтось її підняв, бо нічого ж не видно...

Та коли на сцену вийшов гурт, Страйка несамохіть відкинуло в давні часи і до людей, про яких він намагався не думати. В повітрі пахне потом, налаштовуються гітари, гудить відкритий мікрофон... Статурою і худорляво-андрогінним виглядом вокаліст нагадав Страйку Віттакера.

Чотири акорди, і Страйк зрозумів, що не залишиться. Гурт і їхній важкий гітарний інді-рок були нормальні: грали добре, а вокаліст, попри невдалу подібність до Віттакера, мав непоганий голос. Проте Страйк колись надто часто опинявся в такій атмосфері й не мав змоги піти; а сьогодні мав свободу вийти на свіже повітря, в тишу, і вирішив скористатися цією прерогативою.

Попрощавшись із Вордлом і всміхнувшись Ейприл, яка підморгнула і помахала йому рукою, він пішов, завдяки своїм габаритам легко прокладаючи шлях крізь натовп, пітний і задиханий. Коли «Айлінгтон Бойз Клаб» доспівав першу пісню, Страйк був уже у дверях. Аплодисменти були схожі на град, що барабанить по бляшаному даху. За хвилину Страйк уже простував геть, з полегшенням вслухаючись у гуркіт машин.