Вальдемар Лісяк - Шуанська балада, Вальдемар Лісяк

себе - люди відвернулися від шуанів. Наполеон повернув їм колишніх священиків, свободу і можливість розбагатіти, а протишуанські репресії не торкнулися жінок і дітей, як за часів якобінства - карали лише спійманих зі зброєю. Роялістське повстання втратило свою соціальну базу, а отже, і весь сенс. Солдати поверталися додому, поширюючи любов до свого "бога війни", села бажали насолоджуватися добробутом і миром, а не вогнем і мечем. Кадудаль в очах власних братів зробився звичайним бандитом. Він боровся вже не за Бога і Свободу, а за ідола ґвалту і свободу анархії. Це розуміли навіть неписьменні селяни.

Самотній, загнаний, напівпритомний від розпачу, він хотів побачити свою коханку, з якою був заручений вже сім років. Кадудаль написав листа її батькам з проханням дозволити Лукреції приїхати до нього. Процитувати фрагмент листа варто тому, що він показує інший бік медалі з портретом Гедеона, настільки відмінний від того, на якому зображений жорстокий відчайдух із ножем у зубах:

"Пишу до Вас зі змученою душею... Джонатас (псевдонім Мерсьє – В.Л.), єдиний друг, який у мене був на цій землі, помер. Він помер, служачи своїй релігії, своєму королю та своїй країні, у чесноті та славі, це єдина втіха, яка в мене залишилася... На жаль! Тепер він на небі, а ми залишилися в цьому світі, нещасливі, приречені рятувати своїх друзів... Я хотів би поговорити з Лукрецією (...) Той, хто доставить цього листа, вкаже їй дорогу. Вона мене знає і знає, що тут буде в безпеці. Не відмовляйте мені в цій розраді. Це останнє бажання... "Невтішний".

Але звістка про кривавий Святвечір у Парижі та про маленьку дитячу труну, в якій були поховані лише руки й ноги, вже дійшла до будинку Мерсьє. Ще більшим потрясінням стала смерть сина і брата. Лукреція не збиралася зв'язуватися з винуватцем усього цього. Через кілька років вона зробила те саме, що й наречена Лімоелана — вступила до монастиря урсулінок у Шато-Гонтьє. Там вона померла в 1831 році. Роялісти писали, що, лежачи при смерті, вона притискала до губ релікварій – пам'ятку від Кадудала. Можливо, принаймні в 1801 році, вона не хотіла його бачити.

В другий раз Кадудаль скам'янів від болю і поклявся, що більше ніколи не вимовить імені Мерсьє. Він також заборонив своїм підлеглим вимовляти його. Одного вечора, коли він грав у карти зі своїми офіцерами, один із них випадково згадав Мерсьє. Обличчя Жоржа конвульсивно скривилося. Думали, він уб'є цього чоловіка. А він… почав плакати! Сльози Кадудаля побачили вперше. Ця чудова, жорстока тварина на тридцять першому році свого життя не витримала ударів долі і почала ламатися. Він навіть не підозрював, що доля готує йому найболючіший удар.

Його улюбленим братом, про якого він піклувався, як про власну дитину, був Жюльєн Кадудаль, двадцятитрирічний, розумний і поетичний хлопець із захоплюючою, ніжною красою, яка приводила всіх дівчат навколо Орея в стан гарячки. У неділю, 2 лютого 1801 року, Жюльєн зустрівся в своєму рідному місті Керлеано з літнім чоловіком своєї хрещеної матері, якимось Лемоінгом, якого дуже любив і якого він називав своїм "хрещеним татусем". Увечері "хрещений татусь" попрощався з молодим Кадудалем, поїхав до Оре і здав хлопця поліції за тридцять су.

Дослівно: тридцять, як у Біблії. Вранці 3 лютого Жюльєна затримали. Допитуваний стверджував, що з часів пацифікації не брав до рук зброї і ні до чого не був причетний, але достатньо було шуанських паперів і хреста з написом: "Любимо Бога, обороняємо вівтар і престол", що були знайдені при ньому. Було вирішено таємно переправити його в Лорієн, що було рівнозначно смертному вироку. Він не обманював себе. Інші ув'язнені чули, як він співав на морбіанському діалекті жахливо сумну пісню, яку сам і склав. У ній він прощався з друзями, своїми кіньми і собаками, полями і лісами, родиною і дівчатами. Він годинами прощався з життям у камері. Пісня закінчувалася фразою:

"Загубив я своє щастя,

Я його всюди шукав і не міг знайти".

8 лютого його вислали в Лорієн у супроводі сорока солдатів і чотирнадцяти жандармів. Загинув він за нез'ясованих обставин. Постріли пролунали за півмилі від Оре. Коли дим розвіявся, виявилося, що хлопець лежить мертвий. В тілі було чотири кулі. Це був напад шуанів, які хотіли його відбити, і солдати застрелили його, боячись, що він вилетить з їхніх рук? Або вони просто вбили його, вдаючи, що вступили в бій? Невідомо. Тіло, покинуте в канаві, підібрали дівчата з Оре та перевезли в село Леоле. Протягом двох днів натовпи збиралися, щоб побачити вбитого "брата Жоржа".

Смерть не знищила його краси. Це збереглося в традиції Морбіана - навіть через півстоліття мандрівні співаки співали пісні про Жюльєна. У далекому 1967 році мені розповідали про нього у Ванні.

Помста Кадудаля "хрещеному татусеві" Лемоінгу була прямо як з "Хрещеного батька". Одного літнього ранку 1801 року шуани-бойовики увірвалися в дім зрадника, витягли його з ліжка, а він благав про милосердя, і застрелили, як собаку. Тіло викинули на середину дороги – воно довго лежало там, як попередження. Місцеве населення вважало це кару Божою.

Кара, яку доля поцілила в Кадудаля, довела його до сліз, але не зламала його повністю. Він давно прийняв правило цієї гри — "око за око, кров за кров, голова за голову". Він вирішив, що не заспокоїться, поки не здійснить обмін. На голову Жюльєна – голова "корсиканського карлика".

Ворог, бажаючи забратися всередину країни, намагається знайти в цій країні

ворожі до уряду елементи, підживлені честолюбством і страхом, і втягнути їх до змови (...)

Змовник же вважає, що, вбивши князя, він зробить народові прислугу...

Нікколо Макіавеллі, Правитель

Строфа VII

КОДОВА НАЗВА: "ВИРІШАЛЬНИЙ УДАР"

Наступного дня після вбивства Жюльєна в Люневілі (9 лютого 1801 р.) було укладено мир між Австрією та Французькою Республікою. Для Кадудаля це був ще один удар, тільки вже політичного характеру – перемогла ненависна йому Республіка. Коли він знову зібрав своїх людей і запропонував їм перечекати шторм, а потім продовжити бойові дії, він побачив, що очі його товаришів втуплені в землю. Загони розпадалися із загрозливою швидкістю не лише через переслідування, а й через дезертирство. Нитки вислизали з рук, усе розвалювалося, колись дієва повстанська машина ганебно занепадала. Шуанерія як масовий рух переживала агонію.

У травні Жорж вирішив звернутися за допомогою до Лондона. Він знав, що Англія веде дипломатичні переговори з Францією і що новий мир може бути укладено будь-коли, і він