Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

Бібліотека тут просто неймовірна. Величезні книги, старі фоліанти. Десять стелажів до самого верху. Збоку стояв круглий стіл, а по сторонах стояли два темно-зелених крісла. На столі був шар для світла. Так, з чого б почати? Напевно візьму щось з історії. Вибравши декілька книжок,  я пройшла до виходу, але живіт зрадницьки заурчав. Так, вечерю через ту курку пропустила. А за книгами я звикла сидіти з чаєм та печивом. Глаші нема, доведеться самій йти на кухню і щось шукати. Головне, щоб вдалося розібратися. Книги я віднесла до своєї кімнати і пішла шукати кухню. Коли проходила повз вітальню, залюбувалася люстрою. Така гіганська, в декілька ярусів. Це ж скільки потрібно часу і сил, щоб її помити. Хоча, може тут пил теж зачарований, потрібно запитати у Глаші. Цікаво, як вона там. Прийде, все розпитаю. І звісно ж я не я була б, якби я не вдарилася ногою об ніжку дивану. Промичала. Але кухню все ж таки знайшла і шкутильгаючи почала роздивляти навкруги. Полиці, полиці, стіл, піч старовинна. Стільки полиць, як знайти чай. Аж раптом зайшла жіночка, років шість десяти. 
-Ой. А хто це тут? -запитала вона. Одягнена в червону сукню, спереду білий фартух, на голові червона хустка з під якої звисає сива коса. Обличчя округле, карі очі і багато зморшок.Посміхалася вона так лагідно, що я аж згадала бабусю.

-Вибачте, що я тут господарую. Я Маша. Зголодніла. Вечеряти апетиту не було, а зараз щось чаю захотілося. Ви мені покажіть що та де тут і я сама собі зроблю.

-Та знаю я, де твій апетит дівся, Глаша забігала. Ти сідай за стіл, зараз я тобі чаю зроблю. Ось тримай пиріжки. -
І почала вона поратися біля печі.

-Ось що я тобі скажу. Король наш добрий, але поруч вʼється ця змія Данка. А він ніби  в рожевих окулярах на неї дивиться і не хоче бачити хто вона. А вона підступна. Говорять, що багатьох людей зі світу білого зжила, що в ній є чорна магія. Деякі говорять, що вона якісь справи має з сусіднім королівством. Тому будь обережна, дівчинко. Бачу я, ти добра. -і вона вже поставила філіжанку з ароматним мʼятним чаєм. -не довіряй їй. Ти їж, а я піду вже спати, година то вже пізня. 
Вона вийшла з кухні. А я допила чай і пішла до себе в кімнату. Вирішила одягнути нічну сорочку, а вже потім вмоститися з книгою в ліжку. Коли вийшла з гардеробної, я ужахнулася. На моєму кріслі, сиділа Данка. Нога на ногу і так по господарськи перебирала сторінки книги.

-Любиш читати?

-Так, люблю, а ще люблю, коли до мене приходять з моїм же запрошенням.

-А мені все рівно, що ти любиш! Цей палац - мій! В ньому я господиня. Куди хочу , туди і ходжу, це ти - ніхто, сирітка. 
Ні, тепер я не дам себе образити.

-Цікаво, а король знає, що ти тут господиня чи ти теж сама вирішила? 
- Тебе попереджали, що дорогу мені краще не переходити?! Проковтну, як мушку.

-Аааа, так ось чому ти на жабу схожа, мушками харчуєшся. Ти переставай. А то скоро ще і квакати будеш.

Вона від злості, дійсно аж позеленіла. Зіскочила з місця і за секунду опинилася біля мене, зжавши свої пальці на моїй шиї. Але мені було не страшно. Зря напевно.

-А я тебе попереджала! -прошипіла та, а потім щось зашепотіла і притронулася до мене іншою рукою. По тілу ніби струм пройшовся. І все перед очима попливло. Останнє що памʼятаю, це що сильні руки, підхватили мене, не давши мені впасти. А потім темінь. Вона мене пожирала. Мені так було погано. Я на декілька хвилин прийшла в себе. Я лежала на ліжку. Все тіло боліло, ніби хтось проїхав камазом по мені. Пошевелити нічим не вдавалося. Очі відкрити, теж сил не було. Я тільки відчула, що хтось тримає мене за руку і шепоче:

-Кохана моя, вибач мені, що я не вберіг тебе. Що я не передбачив такого. Ти тільки борись. Борись, люба. Не залишай мене. Без тебе я вже не зможу. -
І я знову відключилася. Темінь. Всюди темінь. Це ніби смола, яка мене все більше і більше поглинає. А в мене сили на грані. Відчай став комом в горлі. І тут я бачу світло. Таке яскраве. Як там кажуть, потрібно йти на світло. І я намагаюся. Борсаюся в ту сторону. Зі всіх сил повзу. А потім я почула шепіт. Це був голос мами «Згадай». Що згадати? Я не розуміла. Тому продовжувала усе одно повзти до світла. І тут знову «Згадай!». І тут мене ніби обпалило. Я згадала. Мамині слова, коли вона говорила, що світло- не завжди добро, а пітьма- зло. Можливо вона це мала на увазі. І я дозволила собі розслабитися і пітьма покрила мене. Мені було добре та спокійно. І переді мною зʼявилася мама.

-Я померла?

-Ні доню, ти молодець. Це тільки початок.

-Мамо хто Ви? І хто я? Скажи. Я без цього не можу жити.

-Не можу, доню. Ти мусиш сама. Всі відповіді лежать перед тобою. Тільки знайди.

 Поцілувавши мене в маківку, маківку, мама зникла. А я ніби прокинулася. Очі вдалося відкрити не одразу. Я спробувала пошевелити руками, ногами, все відчуваю. Привстала, оглянула кімнату. Сонце тільки вставало. Нікого в кімнаті не було. Я встала, шатаючись дійшла до ванної. Подивилася на себе в зеркало, ну і вигляд. Чорні кола по під очима,  волосся стирчить в різні сторони, а запах… Дивно, що мухи на мене ще не позліталися. В голові знову зашуміло і я взялася за стіну і не змогла втояти, по стіні сповзла до низу. Тут двері різко розпахнулися і показався переляканий король. Він підбіг до мене і допоміг піднятися.

-Чому ти не покликала мене? Ти ще дуже слаба. Я тебе віднесу назад в ліжко. 
А мені було ніяково, що він відчуває, як від мене смердить.

-Ні, я хочу прийняти ванну. Мені дуже потрібно. 

-Добре, тільки я допоможу тобі.

 -Поклич краще Глашу.

-Вона пішла до цілителя. Тому або я , або я віднесу тебе у ліжко і ти почекаєш Глашу. Ввечері вона повинна прийди.

Цілий день чекати? Ні краще вже нехай він. Я ж не маленька вже, щоб соромитися перед чоловіком роздягнутися. Тим паче мені дійсно ще було погано і крутилося в голові. Мало що може статися?.

-Добре. Допоможи мені, будь ласка.