Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

Каріна повертається за хвилину, вже у хатньому халаті.

– Ну що, пупсики, пообідаємо?

– Вибач, у мене живіт розболівся, – говорю я. – Давайте без мене.

***

Я ігнорую розгублений погляд Каріни. Заходжу до кімнати.

Видихаю.

Коли Карина познайомилася з Асланом, ми з Даміром зустрічалися кілька місяців. Всім оточуючим ми здавались шалено, просто безмежно закоханими. Знаєте, як ті парочки, поруч із якими неможливо перебувати. Я, зазвичай стримана у всьому, що стосується особистого життя, не переставала розповідати про Даміра, про його почуття гумору, такт, суперздатність говорити правильні речі.

Звісно, подруга захотіла познайомитися з чоловіком моєї мрії ближче.

Ми сходили на подвійне побачення, про яке мріяли з самого дитинства, але синхронно вирішили більше так не робити через величезну кількість незграбних пауз і спроб завести розмову.

Були ще спільні дні народження, новорічний корпоратив, прогулянки.

І завжди поряд зі мною був Дамір, в обіймах якого мені не було страшно чи незатишно. Сьогодні я, напевно, вперше спілкувалася з Асланом без свого чоловіка поруч. І… Мені не сподобалося.

Я сідаю на ліжко і кидаю погляд на речі, які встигла розкласти по шухлядам.

Одяг чекає в шафі, робочий ноутбук лежить на тумбочці, косметику відправила на закриту полицю над дзеркалом. Я робила це на автоматі, щоб чимось заповнити дні відпустки, не маючи змоги робити щось серйозне. Зараз до мене доходить, що я облаштувала свою кімнату, ніби збиралася жити тут цілий рік.

Чим я думала?

Доведеться збирати валізи.

Але це навіть на краще. Я не буду вигадувати, і поїду до батьків. Скажу їм нарешті про розлучення з Даміром, зізнаюся, що вагітна. Прийшов час вже зрушити з місця стотонну брилу під назвою «криза», поряд з якою я стою тиждень. Настав час вчинити раціонально…

Я чую, як Каріна та Аслан про щось тихо розмовляють на кухні.

Сподіваюся, не про мене.

Я опускаю очі на руки і вперше, мабуть, за тиждень помічаю на пальці обручку. Дамір зробив мені пропозицію вдома, він знав, що я не люблю вистав на публіці.

Він зробив найкращу пропозицію на світі.

Ми майже весь час проводили разом, не вилазили з ліжка і не могли дочекатися, коли зможемо зустрітися після роботи. Так минали тижні. Я тонула в його очах, а від його дотиків плавилася, як шоколад. Дамір не відривав від мого тіла погляду та рук, і все це тривало годину за годиною, годину за годиною…

В один з таких ідеальних вечорів Дамір приніс упаковку пончиків.

Дав мені один, дочекався, поки я трохи відкушу, і запитав:

– Ти коли-небудь думала, як почуваються люди, які проковтнули кількасот тисяч доларів? Я маю на увазі… Ну, випадково…

– Ні, а маю? – посміхнулася я.

Рука Даміра гладила мене по стегні і, клянуся, я хотіла, щоб вона не зникала, продовжувала торкатися мене вічно, пестити і просуватися вище.

– Обережніше з пончиком, люба, – він постарався прикрити рота рукою, сховати таким чином посмішку, але нічого не вийшло, я його розкусила.

– Що ти задумав?

Він загадково посміхався.

Чи знала я тоді, що знайду в пончику каблучку з діамантом?

І так і ні.

Не варто про таке згадувати, але я завзято вірила три роки тому, що Дамір – це моя справжня доля. Розбіжності, складні дні, так, усе це було, наприклад, коли на нього тиснув батько… Проте ми не віддалялися один від одного, вирішували проблеми. Я знала, що він зробить цей крок і не підганяла Даміра.

Діставшись каблучки в пончику, я застигла.

Ні, не так.

Я буквально скам'яніла.

Сиділа, дивилася на обручку, спочатку навіть не відчувши, як Дамір жартома плескав мене по нозі долонею. Ну а потім я розплакалася. Так. Розплакалася і лише за хвилину видавила із себе «так», у якому не сумнівалася ні на один відсоток. Пончик опинився на дивані, а я в обіймах Даміра, щаслива, зацілована, майбутня дружина найкращого чоловіка…

Дамір одягав мені на палець обручку з надією і вірою в майбутнє, а я знімаю її сама, сидячи в чужій квартирі. Знімаю та кладу на тумбочку. Легше не стало. Щось із нею треба зробити, але що? Віддати Даміру? Вона коштує так багацько грошей.

У двері стукають і я витираю з обличчя висихаючі сльози.

Відчиняю Каріні.

Вона схвильована, хоч і намагається це приховати. Сідає на ліжко поряд зі мною і бере мої руки в свої. Я трохи на своїй хвилі і не встигаю сказати їй про переїзд до батьків, спитати, що сталося.

– Я маю дещо тобі сказати. Точніше, я маю сказати тобі кілька речей.

Каріна виглядає серйозно.

Це і мене приводить до тями. Добре.

***

– Ти тільки не переживай, але… – Каріна бачить, що на моєму пальці немає обручки і зупиняється на півслові. – Ти…

– Що трапилося?

– Ти зняла обручку.

Вона знаходить її поглядом на тумбочці і – або мені тільки так здається – з полегшенням видихає. Може, подруга побоювалася, що я загубила її під час шопінгу чи… Викинула з вікна у пориві емоцій? Я не уточнюю і не питаю, відповідаю їй, що «так, зняла» і «вирішила зробити крок уперед», ось так.

– Що ти хотіла мені сказати?

– Ем… — Вона не відразу відриває задумливий погляд від каблучки. – Так, є кілька речей. Ти тільки не хвилюйся…

– Ти вже говорила мені про це і я вже хвилююся.

Каріна дивиться мені у вічі.

Не тягне кота за хвіст, викладає:

– Аслан знає, що ти вагітна.

– Що?

– Він чув нашу розмову в під'їзді, – Каріна стискає губи. – Прости мене.

Я опускаю руки на коліна. Не найкраща людина для такої інформації.

– Ні, ти не винна.

– Я сказала Аслану, яке божевілля у вас сталося, – продовжує вона, – сказала, що тобі треба відійти від зради, яку ти… Фактично побачила на власні очі, а це, бляха, неприємно. Загалом він зрозумів і сказав, що якщо йому зустрінеться Дамір, він нічого йому не скаже. Я йому добре в голову вдовбала, що це твоя справа, твоя дитина, нам з ним там робити нічого.