Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

За розмовами не помітила, як дійшла до хатини Мо, що стояла майже біля самих гір. А там, за цими могутніми скелями було нове, незнайоме і чуже життя.

Жінку Мира побачила ще здалека. Вона сиділа на лаві біля хатини і перебирала свої трави. Мо була гарною. Її довге густе волосся, вкрите сивиною, завжди було зібране позаду стрічкою. А поодинокі зморшки робили її обличчя ще гарнішим. Завжди тендітна та сповнена енергії, хоча вже давно не юна і молода. Звідкіля брала таку життєву силу? – Залишалося загадкою. Та здавалося, час для цієї жінки давно вже зупинився.

Мо щось наспівувала собі під ніс. Серед тиші лісу, цей спів розливався немов річка. Він був таким чистим і чарівним, що слухаючи його, враз забував про всі негаразди. Дівчина просто обожнювала, коли Мо їй співала. Здавалося, своїм співом жінка заліковувала всі її душевні рани.

Раптом, жінка затихла. Підняла голову, і побачивши Миру, схопилася на ноги. Квіти посипалися на землю. Та Мо не зважала. Підбігла до дівчини і міцно обійняла її.

- Дівчинко моя. – говорила Мо, стискаючи міцніше її в обіймах. А в очах бриніли сльози.

- Мо… не треба плакати… - Мира хотіла вже витерти сльозу, що скотилася з очей. Та жінка відвернулася, протерла очі кутиком фартуха, що був одягнутий на ній і дзвінко засміялася.

- Я і не плачу. Хто тобі таке сказав.

- Мира! Мира! – Почула дівчина зі сторони лісу. Обернулася, і побачила як до неї біжить Стефан.

Хлопчик накинувся на дівчину, міцно стискаючи її талію. Мира запитально глянула на Мо. Та лиш махнула рукою і промовила:

- Прийшов до мене днів так вісім тому. Весь замордований, голодний. Такий худий, що кістки рахувати можна було. Тай виходила його. А тепер он не можу спровадити. Бо бач – сподобалось йому тут.

Мо підійшла до лавки, підняла трави, що впали додолу і сіла знову їх перебирати. А Мира лише гладила скуйовджене волосся хлопчика і посміхалася, радіючи, що зараз може бути тут. І все завдяки новому імператору, який подарував їй свободу.