Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Глава 8

Глава 8.

Якою ж насолодою було знову вдихати на повні груди чисте повітря лісу на світанку. Чути спів птахів, що прокидалися разом із сонцем. Насолоджуватися росою, що так ніжно омиває босі ноги.

Миру не лякав тутешній ліс. Не раз тут блукала гарячими днями та прохолодними ночами. Обійшла кожну стежину і не тільки. От тільки за гори жодного разу так і не заходила. Хотіла. Та щось завжди стримувало її. Якась сила тримала і не пускала туди. «Можливо ще не час» - думала дівчина.

Сьогодні, як не дивно, прокинулася рано. Ще до сходу сонця. З голови все не йшов вчорашній бенкет. Згадувала всіх тих людей, промову імператора і те, як він ніжно та бережно тримав її за руку. Все не могла забути його погляду і тих очей, що були такими ж зеленими як і цей ліс. Вона дивилася в них і тонула.

Потім, імператор оголосив при всіх, що вони одружаться. За три дні. Чи налякало це Миру. Ні. Ані трохи. Вона прийняла цю звістку спокійно. Було таке враження, що все так, як і має бути, і вона зараз на тому місці, де і повинна бути. Однак, думки крутилися в голові, змінюючи одна одну. Що їй відомо про чоловіка, з яким скоро зв’яже своє життя? Абсолютно нічого. Зневаги та ненависті до нього не відчуває, так само як і безмежного кохання, про яке так часто читала в книжках. Та й як щось відчувати – коли людина тобі зовсім незнайома.

Він був першим, хто її не принизив перед всіма. Першим, хто так ніжно тримав її за руку і з ким вона сиділа пліч-о-пліч не як річ чи непотріб, а як справжня принцеса Цитаделі. Це змушувало почуватися потрібною, важливою та особливою. Звісно ж розуміла, що так і повинно виглядати людське відношення. Що це нормально, коли тобі приділяють увагу і слухають. Та, чомусь, увага саме цього чоловіка була для неї такою важливою. 

Мира зрозуміла, що їй, як найшвидше, потрібно освіжити думки. Тому, вдягнувшись, спустилася на кухню. Там, як завжди, її радо вітали і приймали немов рідну.

Принцеса запитала у старої кухарки – Неоли, що вона думає про нового імператора. А та лиш знизала плечима і відповіла, що «чоловік він гарний, та й людей слухав. Он, об’їхав всю Цитадель та все розпитував про устрій і побут мешканців. Спілкувався імператор не з лордами, а з простими людьми. Однак, як здалося кухарці - аж надто чоловік був холодним. І погляд у нього суворий».

- А от і не суворий в нього погляд. В його очах можна потонути. – відповіла замріяно дівчина. Та відразу ж почервоніла, зрозумівши, що не втримала язика за зубами.

Стара Неола лише посміхнулася і продовжила далі місити тісто на хліб. Он ще скільки роботи має. Немає їй коли язиком молоти.

Мира і не стала сперечатися, лиш посміхнулася і вийшла з кухні. Далі її потягло до стайні. Давно вже не бачила материного коня Оріона. Любила його дуже сильно. Та й скучила за стільки часу.

В конюшні, як і завжди, зустрів Боб. Старий вже був чоловік. Скільки себе пам’ятає, а він тут завжди працював.

- Пані. – Вклонився конюх. – Радий Вас бачити в хорошому здоров’ї. Оріон сумував за Вами.

Чоловік йшов до стійла, де стояв кінь, якого так любила Мира.

- А я як сумувала. – Відповіла дівчина і погладила свого коня. А той зрадів. Заржав та поклав їй голову на плече. Мира посміхнулася.

- Я прогуляюся з ним. – Подивилася вона на чоловіка.

- Пані, хто я такий щоб Вам щось забороняти. – Боб посміхнувся.

Коня не сідлала. Та й навіщо. Їздити верхи так і не навчилася. Колись дуже хотіла. Їхати верхи на Оріоні так, щоб навздогін із вітром. Так, щоб відчувати таку омріяну свободу. Та видно не судилося. Перша спроба вийшла не вдалою. Та такою, що прикувала дівчину на довгих два місяці до ліжка. А як стала на ноги, то вже й не намагалася, лячно якось було. 

- Піду до Мо… Хвилюється певно…

Боб нічого не відповів, лиш надів вуздечко на коня і допоміг вийти за ворота. Було дуже рано, вартових біля воріт Мира не зустріла, а тому, покинула стіни замку непоміченою.

Дорога до лісу була не близькою. Більше години. І це лише туди. Якби вміла їздити верхи, то дісталася б врази швидше. А так, лишалося йти пішки, насолоджуючись гарними краєвидами. Сонце починало сходити, освітлюючи і нагріваючи їй шлях. Свої черевички вже зняла давно. Не любила ходити взутою по траві, змоченій ранковою росою. Босоніж краще відчувала природу. Через плече була перекинута її сумка, в якій, як і завжди лежали альбом та олівці. Нікуди без них не ходила. Ще, Неола наполягала, щоб дівчина взяла свіжі булочки та декілька яблук для Оріона. 

Дівчина йшла старими стежками, через поселення селян. Намагалася уникати міста. Всіх, кого зустрічала, привітно віталися з нею. Для них вона була своєю. Принцеса і її старий кінь.

Минувши поселення, Мира звернула на стежку, що вела до лісу. Вже в лісі збагнула – треба було залишити записку Драгану. Та, чомусь не подумала про це тоді. Та й навряд чи імператор буде її шукати. Він людина зайнята. Справи імперії куди важливіші за якусь дівчину.

Спочатку ліс був не густим. Скрізь відкривалися галявини, та й дерева росли один від одного на великій відстані. Та чим ближче було до гір - тим густішим і темнішим він ставав.

Поки Мира тримала свій шлях, з голови все не йшли думки. Спочатку, про слова, які казав їй батько перед тим як замкнути у в’язниці. Потім, про його бездиханне тіло, яке побачила, коли стояла в залі. Пригадала сон, що бачила перед тим як прийти до тями. І про видіння, яке вперше побачила не у вісні. Дівчина йшла і розповідала все Оріону, бо так було легше переварити події останніх днів. А він покірно слухав, і кивав своєю головою. Старий вже кінь. Колись був гарним, чорним з білою плямкою на грудях. Грива густа, довга. Очі темні і розумні. Та роки невпинно забирали своє. І зараз, біля неї йшов старий і вірний друг. Він був тим єдиним, що в неї лишилося від матері. Батько знищив все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍