Володимир Худенко - Дим

на ферму – заганяєш машину в будочку, сам вилазиш на хвильку… Нині будка тої вісової вже встигла за се нещасне літо порости бур’янами – лобода, полин, чортополох… Вікна вибиті, а самих вагів давно немає – демонтували. Онде поворот на саму ферму – навіть і дивно, як там усе вспіло так занехаятись за якесь нещасне літо? Перший од дороги сарай розібрали, і стоять одні голі стіни, вищерблені, облущені… А цей же сарай сам Антон помагав будувати трошки – тут телят колись держали. По обидва боки під’їзної дороги – непролазні хащі кропиви та того ж полину. Там аж далі виситься кістяк силосної ями, з котрої познімали бетонні плити.

Минули ту ферму. Показався вдалині тракторний стан, у дворі якого колись на смерть покалічився його, Антонів, отець. Що там осталось? Одні стовпи підйомника висяться над заростями. Самі ж селяни й розібрали те все добро – Антон пам’ятав, як дехто навіть колунами розбивав бетонні фундаменти в пошуках арматури. Отам була заправка – не осталось од неї геть нічого, лиш широкий асфальтований плац, оброслий пирієм. А колись же тут навіть кукурудзник сідав і заправлявся! Присилали з району обприскувати поля, і літачок приземлявся на отій самій дорозі од села до тракторного стану, відти ж і злітав. Один раз навіть катав дівчат-ланкових і поперелякував їх ледь не до смерті!

Остання вулиця села, далі вже витолочені поля їхнього рідного колгоспу «Прогрес», чи то пак – тепер уже СТОВ «Батьківщина». При виїзді – тополина алея. Чогось згадалось Антону, що вона кілька літ після розпаду Союзу стояла занедбана, а тоді туди примусово зігнали школярів – усіх, які були, ну хіба окрім найменшеньких. Зібрали лінійку і наказали нести з дому по сокирі, тоді з самого рання пошикували їх у колону і пішака ж погнали вирубувати хащі – приводити до ладу ту алею. Нібито дорогою повз село мав їхати сам Кучма на днях. І дійсно їхав – все порозчищали, всіх порозганяли, навіть Роменську трасу трошки підлатали, так – аби хоч не розвалилась. Антон за те пам’ятав, бо хотіли спочатку і їх, колгоспників, запрягти, та ті не дуже були охочі до тих витребеньок – тоді вже кілька років зарплати не платили, або хіба дадуть пару гривень, наче на сміх… А школярів же запрягли – їх вічно запрягали то на те, то на се. То колгоспним автобусом на ланки попруть, ось ми, мовляв, купимо в школу музичний центр, а ви поки сапуйте тії буряки, сапуйте. Або колоски обрізайте, й зовсім задарма. Та тоді, як той Кучма їхав, так узагалі з села позганяли всіх, хто хоч якусь зарплату отримував, а значить, од когось залежав. Ірина тоді ходила од сільпо білити дерева, а потім приїжджали з району чи навіть із області і дивились, кого виставити вздовж дороги вітати президента. Щоб, мабуть же, не кривих та не самих злиденних. Врешті вигнали все сільпо, сільраду та декого з колгоспу – багато було й таких, що самі зголошувались, звичайно. Дивина ж яка – сам президент!.. Ірина Антона тягла, та він не схотів. Сиділи вони того дня з хлопцями в гаражі та випивали – що гріха таїти? А міліція бігала скрізь попід дворами, аби ніхто раптом з-за паркану не визирав, бо, мовляв, підстрелять іще. А чого й ні, онно на цій же крайній вулиці жив один дід – Климчук, так у нього перед тим днем увечері коза одірвалась, він на околиці села ж її й припинав. Ну одірвалась, значить, дід і пішов шукати – забрів у лісосмугу над дорогою, а тоді – лишенько!.. Сам розказував – вилазить якийсь чорт із листя, весь у камуфляжі, у маскхалаті, певне, так що й пики до ладу не видно, з гвинтівкою… Каже йому: «Котись, діду, одвідси на хер!» Той і втік, добре хоч коза до смерку сама додому прийшла.

А той день, як їхав, видався хмарний, осінь, здається, була так само, може, навіть і пізня. Те все Ірина Антону розказувала. Мовляв, їхала купа машин у кортежі, і все якісь іномарки, декілька маленьких автобусів, швидка, міліція… А посередині два великих автобуси, Ірина таких ще й не бачила ніколи, і в одному з них сидів Кучма, і він до них махав рукою, і Ірина ж махала. А тоді, вже опісля, їм сказали, що то ніякий не Кучма був, а якийсь підставний чоловік, а Кучма, мовляв, їхав позад нього, в другому автобусі з тонованим склом. Мовляв, ото як будуть стріляти, то по тому підставному, а президент живий останеться. Ірина тоді сильно засмутилася через те, що махала рукою бозна-кому, і все допитувалась Антона, чи може таке бути, як їм ото сказали. Той пирхав: я, мовляв, відки знаю? Може й таке…

За витолоченими полями покійного колгоспу «Прогрес» одразу починалась земля радгоспу «Шевченківський». Тут навіть знак раніше стояв, як з Конотопа їхати: «Колгосп Прогрес», а там – «Радгосп Шевченківський». Антон завше, з райцентру їдучи, було, звеселявся, що то вже землі його колгоспу. І одразу за лісосмугою – іменне поле Сашка Максименка. Тут був такий хлопець, також афганець, сам шевченківський. Служив він раніше Антона, та й так Антон його не знав зовсім, ні його родичів – мало бував у тому Шевченковому взагалі. Максименко призивався в 83-му, служив у мотострілковій частині. Під час бою за якусь висоту його ще з кількома бійцями оточили, самого його поранили, але він продовжив вести вогонь з кулемета, відбив декілька атак, аж поки не закінчився боєкомплект. Тоді він спробував перелізти до сусіднього укріплення за боєприпасами і там був поранений ще раз. Продовжував вести вогонь з автомата, а коли і в ньому не лишилось набоїв, зірвав кільце з гранати Ф-1 та зачаївся. Моджахеди, либонь, вирішили, що набоїв у нього геть не залишилось, оточили і неспішно підходили, щоб узяти живим. Той підпустив їх якнайближче і підірвав разом із собою.

Поховали хлопця тут же у селі, назвали його іменем поле, котре він сам орав, бувши трактористом ще до служби, зробили в рідній школі куточок пам’яті героя-афганця, а Президія Верховної Ради СРСР ще й посмертно нагородила його Золотою Зіркою.

Справа від дороги над тим полем невеликий виступ, і на ньому в оточенні берізок і одненької тополі є лавка і низенький пам’ятний знак у вигляді камінної брили з табличкою. Дехто говорить, що той камінь привезли з самого Афганістану, але то, певніш за все,