Володимир Худенко - Дим

Тоді Оксана зібрала їм поснідати, а Антон, поки те та се, вийшов на поріг подиміти з Вадимом.

– Вітряно, – озвався той. – Із самого світанку таке. Але тепло. Мо’ вже бабине літо почалось? – всміхнувся.

– Раннє сей рік, раз так, – знизав плечима Антон.

– Та сей рік і осінь якась придурошна… – махнув швагро рукою. – Із самих жнив, із серпня таке бозна й що… Ти надумав що чи ні?

– Об чім ти?

– Об тім, об чім… З кінцями їдете?

– Цей раз ще ні…

– Що ти мені цей раз та той раз? Партизана мені корчиш тут… Надумався їхати?

– Вадя, не ятри душу, – просто сказав Антон і присів навпочіпки.

– Та що ви як турки меченські обоє… – викинув свою цигарку Вадим. – Одної не допитаєшся ні біса, другий тут сидить, нюні розпустив… Дивись, хлопче, це твоя рідня – тобі й вирішувати, звичайно… За себе я тобі казав двісті раз – аби мені таке, то я б уже там був. От сієї хвилі, щоб ти знав. Це як за мене… А так…

Він знов закурив.

– А так… Погано, звичайно, що далеко – бачитимемось мало, і таке… Та вам же не ради нас жити, врешті-решт. Всіх родичів гарбузових глядіти, чи що? Ви ще молоді, вам тільки жити.

– А Ксанка що каже? – раптом поцікавився Антон.

– Каже, що ти мемелик безтолковий – от що вона каже. Така можливість є, а ви сидите тут гибієте.

– Каца-ацапщина, Вадя… – сумно протягнув Антон і обхопив долонею чоло.

– Риба шукає, де глибше, – повчально зауважив той, – а людина – де лучче. Ти вже в колгоспі своєму дорогоцінному наробив?

– Ось іди не капай.

– Іще й не таке скажу… Осьо мене благовірна пиляє вже котрий рік – аби я не сидів та не лигав на КЕМЗі одно, а шурував куди на заробітки. Хлопці, які молодші, то їздять… У Росію в основному, а хто так і далі – в Польщу онде, в Португалію… На будівництво в основному, там то те, то се будують, не те, що тута. А мене ж ти знаєш – я ж і маляр, і штукатур, і плиточник, і що захочеш. Як пляшка є, хе-хе… А там хлопчаки шмаркаті – після школи! І їздять – хоч би тобі що. Це в нас іще не позвикали… А я онно гуцулів знаю – з Колочави, там хлопці робили в одного крутелика ремонт, ну і я принеси-подай… Так у них отак їздять із самого малку. І нічого. Баби вдома по полонинах сидять, а мужики їздять, і то хіба ж так! Палаци там такі поодстроювали, що куди…

– У них там земля погана, що ти хочеш? Я колись, ще при Союзі, один раз зерно туди возив аж під Воловець…

– Зате в тебе тутечки земля гарна, і кому вона на чорта здалася? А там хлопці їздять… І заробляють нічого так. Мене та змія одно пиляє, одно пиляє, вже дійшло до того, що або їдь, або розходимось. І дітей ділимо – мені старше, а їй менше, хе-хе. Прийдеться їхати, либонь, а що? Двоє дітей придбали, а хата розвалюється, і одітися ні в що, і сидимо в тісноті… Черга на квартиру літ десять вже… якраз на мені як стала, так і з кінцями. А що робити?

– Вадя, ти мені за чим це все розказуєш?

– За тим, дурень, що я туди кріпаком поїду, а ти як додому.

– Додому… – перекривив його Антон, гірко скривившись.

– Додому! – не вгамовувався той. – І на все готове. Хоч ви поживете… Я щось не втямлю – чи ти думаєш, я тебе випихаю? Та жалко ж вас, молодих та дурних, е!.. – він важко махнув рукою.

Посиділи ще з хвилю мовчки, і на веранду вийшла Оксана – позвала чоловіків їсти. За столом балакали мало та більше про всілякі дрібниці, те та се, потроху жартували. Потому Антон з Іриною закрились у кухні помитись – Оксана нагріла їм на грубі чималу каструляку води. Тоді збирали сумки – одяг та трохи домашніх гостинців Ларі.

– Треба буде в Конотопі наших цукерок їм купити, – сказала Ірина. – А то в них там такі вже негодні…

Од російських цукерок у Іри навіть була один раз алергія, чи щось на кшталт… Як виявилось – у тамтешні цукерки часто додають антибіотики, аби вони не псувалися довгий час. Так їм потім розказували, у всякому разі.

Врешті вони повністю зібрались, а часу все одно оставалось вдосталь. Тож вони стали вбиратись у нову одежу. Антон у джинси, темну сорочку та кросівки, а Іра в свою улюблену світлу джинсову спідницю, теплу кофту та туфлі на невисокому підборі. Потому Антон ще раз перевірив документи, а Ірина нафарбувалась. На вулиці було чутно, як Вадим грюкає відрами, а Оксана впускає корову до хліва.

Глянули на годинник – оставалось іще більше години до автобуса. Тож вони отак в новій одежі, узуті і причесані, просто собі вляглись на диван – Антон приобійняв Ірину, а вона притулилась до нього головою. Ламке передвечірнє світло лилося в кімнату над ними і вихоплювало пилинки з-під стелі.

Через хвилин десять у хату зайшла Оксана і всміхнулась, глянувши на них:

– Чого лащитесь? Вставайте, посидимо на доріжку. Вставайте, вставайте – посидимо, а не полежимо, давайте.

Довелось підкоритись, і вони всілися на дивані, а Оксана на кріслі. Увійшов Вадим і всівся на дивані коло них. Тоді одразу ж мовив:

– Ну, з богом.

І, взявши в обидві руки по сумці, рушив на вулицю.

Всі рушили за ним.

* * *

Автобус прибув у той вечір майже вчасно – ну, запізнився на десять хвилин. Остання ходка. Вадим зняв з велосипеда їхні сумки і навіть заніс до салону, тоді вийшов. Антон з Ірою пообнімались із родичами, вислухали їхні напуття та й полізли в автобус, там всілися близько до входу – Антон коло вікна, а Ірина скраю, бо її, бувало, трошки вкачувало в транспорті.

Автобус ішов майже пустий. Вадим з Оксаною помахали їм із зупинки, ті у відповідь. Рушили. Старенький ЛАЗ закректав і покотився по Роменській трасі. На вечір ще трохи розхмарило, і видно було, як сонце хилиться до полів за селом, червонить своїм ламким промінням усе довкруги. А от вітер не стих, ба навіть підсилився.

Автобус котився собі селом, і Антон байдуже поглядав у замизкане вікно. Осьо тобі фермівська вісова коло прогону, він сам тут важив інколи жом, як віз його