Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Ось тут наша Комишанка, — вказала на одне з кіл Зориця. — Це, — прокреслила довгу і звивисту лінію вбік, — дорога, якою ми йдемо. Вона веде до Кам'яних Мостів та Світлих Вод. Через день буде перехрестя. А ось тут, — тицьнула в інше коло, намальоване трохи вище, але майже поряд із Комишанкою — Ведмежий Кут. Бачиш? Якщо не дорогою, то близько. Але… — дівчина накреслила ще одну лінію, провівши її із заходу, майже впритул до обох селищ. — Тут уже ті землі, через які лицарі й воюють із нашим королем та князем Білих Рос.

— Близько.

— У тому й річ. Щоправда, як я вчора згадувала, останні кілька років тихо. Отже, вирішуй сам. Безпечним шляхом підемо чи коротким.

— А наскільки коротким… Скільки йти доведеться?

— Доки смеркне будемо. Бачиш, он там, кілька дерев нижче за інші? Як би приямок?

Я подивився у вказаний бік і побачив, що в одному місці лінія лісового масиву і справді ніби запала.

— Так.

— Це просіка... А від неї до села зовсім трохи. Місцеві туди худобу на випас женуть.

— До темряви… Що ж… З огляду на те, що ми ховаємось від можливої погоні. А її, якщо пошлють, то точно дорогою... Значить, підемо навпростець. А там подивимось. Бог… — почав було й швидко погладшав, з урахуванням місцевого фольклору. — Сестри не видадуть, грабиця не з'їсть.

І, звичайно, знову не вгадав.

— Тьху, тьху, тьху… — одразу тричі сплюнула дівчина і насупилась. — Не варто чудовиськ даремно згадувати. Погано це.

Та що ж таке? Що не скажу, все не в лад. А отже, що? Правильно більше діла, менше слів.

Засміявшись, я підхопив Зорицю на руки, притягнув до себе і смачно поцілував у слухняно підставлені уста. А чого? Чоловік я чи погуляти вийшов? Треба ж із чогось починати сімейне життя.

Поцілунок зненацька затягнувся. Дуже смачним виявився. Настільки, що мало не призвів до продовження. Тим більше, що дівчина, схоже, була зовсім не проти... Але я вчасно схаменувся. Ідіотизм же! Проспати півночі в обнімку, і навіть не поцілуватися перед сном, а вдень... Коротше... Зібравши волю в кулак, я відірвався від губ, що пахли молоком, вишнями та медом, і відсунув свою дружину на відстань витягнутих рук.

— Ну-ну, не бешкетуй, не час зараз. Ходімо... Поки й без кохання турбот вистачає. А для цієї справи Сестри людям подарували ніч.

Зориця навіть не пискнула. Кивнула і пішла вперед. Ось що означає правильне виховання. Мої дівчата-однолітки, зі стартового світу, ще як мінімум півгодини дули б губи або в інший спосіб демонстрували образу, а тут сказав чоловік «відставити кохання», отже, так треба і обговоренню не підлягає.

Ішли, начебто, не швидко. Але чи ноги самі несли, в очікуванні обіцяної ночі, чи відчуття небезпеки змушувало мимоволі прискорювати крок... коли ти єдина темна пляма на багато миль навколо і видимий здалеку, то мимоволі порівнюєш себе з мишею, якій треба перебігти від нірки до нірки, а в небі висить яструб.

Так що ліс, який здавався доволі далеким, зростав буквально на очах. А ще години через дві ми вже були на узліссі і пірнули під захист дерев.

Випадково вдалося чи Зориця вивела, не спитав, але вийшли ми не до диких чагарників, крізь які не те що не пройти — не прорубатися, а до просіки… Мабуть, тієї напівзанедбаної дороги, яка зв'язувала два селища. Досить вузької, подекуди вже порослої невеликими деревцями — природа відвойовувала своє — але йти по ній було досить зручно. Звичайно, не так швидко, як полем або лугом, але ми тепер і не дуже поспішали.

По-перше, — зникло відчуття чужого й недоброго погляду, що постійно переслідував мене на рівнині. А по-друге, — розкішна тінь, що відкидали вікові дерева, знімала проблему денної спеки.

— Степане… — дівчина тепер йшла поряд. — Розкажи про себе… трохи… будь ласка… якщо хочеш…

Гарна тема. І що ж мені, люба, тобі розповісти? Про те, як я жив у трикімнатній квартирі на шостому поверсі чотирнадцятиповерхової висотки? Чи їздив на навчання у політех на тролейбусі? Як займався боксом у інститутській секції? Як одного разу запав на фатальну блондинку і поперся за нею на тусовку рольовиків. Плануючи перевести наші відносини у горизонтальну площину? М-да… А, може, про відвойований мною у німецького лицаря замок Чорного Дощу? І ще одну красуню, яка поманила, але не дала, — і я, образившись пішов геть. Для того, щоб знайти на свою західну півкулю чергові пригоди. Ото здивується... Чи вирішить, що чоловік жартує? Ризикнути? Та, ні… Дурість. Мало як життя обернеться, а в дівчат язик без кісток. Усю легенду зламає. Отже, дотримуємось обраної версії.

— Ну що тобі розповісти? Народився я в Херсонесі, на березі Чорного моря. Море — це таке велике водоймище, протилежних берегів якого не тільки не видно, але, щоб доплисти від одного до іншого потрібні багато днів. Наші мореплавці навіть не ризикують перетинати його навпростець, а плавають уздовж берега.

— Це правда?

— А навіщо мені брехати? — роблю найневинніше обличчя. — До того ж, пам'ятаєш, твій батько про річку Благодатну розповідав, яка орду зупинила? Ти ж йому повірила? Ну, а море просто ще ширше.

— Вибач…

— Не варто. Не ти перша… та й навряд чи остання. Той, хто моря ніколи не бачив, уявити його не може. А воно як степ. Тільки замість трави вода. Так ось… Херсонес — це місто-порт. І його головний дохід, природно, від торгівлі. Здебільшого морської. Але деякі купці так само водять каравани по річках або суходолі. Наш, з яким я прийшов у ваші землі, був саме з таких. Тобто, як ти вже, мабуть, і сама зрозуміла — живуть у Херсонесі переважно купці та... воїни, які необхідні як для захисту багатств міста, так і для супроводу караванів. Батько мій воїн… мати — невільниця, яку він привіз із походу, організованого у відповідь на набіг степовиків.