Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

Розділ 7

Голосок Зориці дзюркотів так ніжно і приємно, ніби дівчина не розмовляла, а вірші читала речитативом. І я, заслухавшись, сам не помітив, як заснув...

Отямився від вологого дотику. Розплющив очі і нічого не побачив. Ні зірок, ні блакиті денного неба. Здивовано зморгнув, провів долонею по чолі й усміхнувся. Трясця… так і розрив серця можна отримати. І епітафію прикольну заробити. «Помер — злякавшись туману».

Близькість річки надіслала нам ранковий туман. Такий густий, що кінчики пальців на витягнутій руці вже починали розпливатися.

Спробував підвестися, щоб подивитися, наскільки високо він ліг, але одразу не зміг. На моєму плечі затишно примостилася Зориця. Мабуть, коли я заснув. Що ж, має право. Законна дружина. Обережно звільнив руку… але дівчина прокинулася.

— Ого, який туман… — пробурмотіла сонно.

— Доброго ранку…

— Доброго… — Зориця сіла, провела долонькою по вологій траві, зібрала росу і вмилася. — Спекотно сьогодні буде.

— Тоді не варто засиджуватися.

— Не видно ж нічого? — Здивувалася Зориця.

— А ми потихеньку. Головне — вперед.

— Як скажеш, — кивнула дівчина. Піднялася, обтрусила одяг і закинула на спину торбинку.

— Може, я понесу?

Дівчина якийсь час розгублено кліпала. Потім, мабуть, згадала, що я не зовсім з цього світу, і пояснила:

— Ти воїн. У тебе мають бути вільні руки. Для зброї. Як щось трапиться — мішок заважатиме. Та й не важкий він. Тільки на вигляд великий. А так там здебільшого мій посаг. Білизна. Сорочка тобі… святкова. Сама комір вишивала.

— Он як… А в мене для тебе нічого немає, — розвів я руками.

— Дурниці, — махнула рукою Зориця. — Ти мені повернув дівочу честь. А це дорожче намиста і стрічок.

— Стривай…

Я нахилився і сунув руку за халяву. З того часу, як побував у полоні, завжди ношу з собою маленький ніж. Лезо сантиметрів десять, не бойове, — так би мовити, останній шанс. Зате рукоятка прикрашена дуже гарним різьбленням. Саме для подарунка. І якраз по її руці буде. Он у неї які долоні маленькі, і не скажеш, що з малоліття важкою селянською працею зайнята.

— Ось… Намисто та стрічки теж з мене, а поки прийми в подарунок…

Очі в дівчинки спершу стали як миски, а потім миттєво набрякли вологою.

— Дякую… — Зориця так благоговійно прийняла ножа, наче він був із чистого золота. — Дякую… Я відчувала… знала, що ти добрий… і не скривдиш… Але щоб ось так…

— Еее... — заблеяв я баранцем, нічого не розуміючи.

— Ні, ти не думай, — палко зашепотіла дівчина. — Я нікуди не піду. І якщо до цієї хвилини я була твоєю тільки з волі батька, то тепер я сама хочу залишитися, і присягаюсь бути тобі вірною до тієї миті, поки смерть не розлучить нас.

О Боже! Та що ж таке?.. З глузду з'їхати з усіма цими місцевими традиціями, про які я й краєм вуха не чув. Що ж я таке зараз учинив, що в одну мить з незрозумілого чужинця став коханим чоловіком? Але ж не розпитувати.

— Я теж… еее… обіцяю… теє… і пішли вже, чи що? Сама кажеш — спекотно потім буде.

Дівчина кивнула, торкнулася леза губами і прилаштувала ножа на поясі. Причому так спритно, що, якщо не обшукувати, зовсім непомітно.

Виявилося, що туман зібрався лише у яру. Ледве ми вибралися нагору, як очі буквально засльозилися від яскравого сонця, вже набагато більше, ніж наполовину визираючого з-за обрію.

Так, день, схоже, справді буде спекотний.

— Зорице, а ми взагалі куди йдемо?

— Батько сказав, що спершу найкраще до Ведмежого Кута зазирнути. Там його двоюрідна сестра, а моя, отже, тітка мешкає. Перечекати кілька днів, щоб випадково з інквізиторами не зіткнутися. А потім — іти до Кам'яних Мостів. Батько сказав, що князь нову дружину збирає. Тож краще місця для воїна і не знайти. Якщо покажеш себе гідно, то й зайвих питань задавати не будуть. А візьмуть на службу — це і дах, і їжа… Далі все тільки від тебе залежатиме.

— Що ж, — погодився я. — Розумно. І, якщо інших варіантів все одно немає, то чому б і не послухати?

— Батько любить мене… — тихо додала дівчина, ніби це твердження мало додати ваги сказаному. — Поганого не порадить.

— Кожен батько свою доньку любить… — промимрив я і знову впіймав здивований погляд. Що знову не так? Не кожен любить? Чи не будь-яку дочку? Ох, відчуваю, краще в ці нетрі не заглиблюватись. — І де цей Ведмежий Кут? А то назва не надто обнадіює…

— Не надто далеко… Але оскільки прямої дороги між Комишевим і Кутом немає, то доведеться великий гак зробити. Спершу верст двадцять королівським шляхом, а потім звернути з тракту і майже назад половину шляху вертатися. А можна, через ліс, навпростець. Але це тобі вирішувати... У Пограниччі коротка дорога іноді останньою стає.

— Почекай… А хіба ми зараз у прикордонні?

— Я ж розповідала вчора… — здивувалася дівчина. Потім сама собі пояснила. — Стомився… от і задрімав, недослухавши.

Присіла, дістала з-за пояса ножа, розрівняла долонею шматок рівної землі, без трави і почала малювати. Саме малювати, оскільки ці кола та овали кресленням чи схемою назвати було важко. Але все ж краще, ніж просто тикати пальцем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍