Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Невільниця? — притиснула долоню до губ Зориця.

— Вона була щаслива, — поспішив я заспокоїти дівчину. — І, як на мене, дуже любила батька. Адже, по суті, він її врятував від куди жорстокішої і моторошної долі.

— Так, — опустила голову Зориця. — Я її розумію… Коли здається, що життя закінчилося і попереду лише морок і ганьба… той, хто простягне руку…

— Гей, гей! — доторкнувся я до її плічка. — Ти це... давай, не узагальнюй. Ні від якої ганьби я тебе не рятував. Ти мені набагато раніше сподобалася. І я все одно до тебе посватався б. Тільки трохи згодом. Коли б довів твоєму батькові, що гідний стати чоловіком дочки старости села.

— Правда? — Зориця навіть зупинилася.

— Щоб мені в житті більше жодного вареника не з'їсти! — палко промовив я. Про всяк випадок вибираючи найневиннішу клятву і схрещуючи пальці за спиною. Я ж і не брехав, і не зовсім правду казав. Варіант зі сватанням дочки старости, за порадою Борея, у планах був. Але що це саме Зориця, я тоді не знав. Ну, і що дівчина мені сподобалася — теж правда. Ось тільки думки мої, щодо продовження знайомства, аж до весілля не доходили. Обриваючись на сіновалі.

— А що це? — одразу зреагувала дружина.

— О, це найсмачніша страва, яку тільки можна собі уявити… Я неодмінно навчу тебе її готувати. Тому що просто обожнюю їх. Особливо з сиром та капустою.

— Добре… — погодилася Зориця. — Із ворониками почекаємо. Розказуй далі…

— Звичайно, я теж став воїном... Спочатку навчання... Потім, міська варта... Усі юнаки міста повинні пройти службу в ній не менше двох років, щоб знати, що і як робити при нападі ворогів. Після — найнявся в морський караван… До речі, найлегша і найнудніша робота. Цілими днями лежиш на палубі корабля догори пузом і попльовуєш за борт. Наші купці рідко плавали поодинці, а на великі каравани пірати — морські розбійники — нападати не ризикували. Майже рік ходив під вітрилом... поки не набридло... Отоді й найнявся в обоз пана Тянь-Шаня. Того самого купця, з яким і дістався до ваших місць. Не відразу… По дорозі ми ще в різних країнах та містах бували. Довше ніж рік йшли… Але, це окрема історія. От і все. Якщо коротко... А якщо з подробицями, то на цілу зиму вистачить, навіть, якщо щовечора розповідати.

— Ой, як гарно… — захоплено прицмокнула дівчина. — Я це бачу. Затишна, тепла хата. Потріскує вогонь у вогнищі. Я готую вороники, а ти розповідаєш нашим дітям цікаві історії.

— Трясця! — я ледве носом не запоров від намальованої дівчиною картини. Ні, так то воно, загалом, симпатично. Але, навіщо ж ідилію псувати дітьми? Ще й отак, відразу… Особисто я волів би ще роки три-чотири… або й п’ять, проводити вечори із Зорицею наодинці. Можна навіть без вареників.