Інна Турянська - Відлюбилося, Інна Турянська

— Які казки? – здійняв брови Тімоха, — Але от цілується ваша донька казково, – сказав вперто дивлячись на Дарину. 

— Ах, ти ж негідник безголовий!? – буркнула Галина, — Я тобі зараз твого язика довго відірву. Я тобі зараз в рота тієї кропиви напхаю! — грозилася мама Даринки розмахуючи кулаками. А Тімоха лиш реготав підхоплюючи іншу сумку, щоб занести до хати.

— Тітко Галю, ви так не кричить, а то все село скоро буде знати про наш поцілунок, — реготав він ставлячи сумку в коридорі.

— От, же ж безголовий! – хитала головою Галина. — Ти як з ровера то примудрився впасти? Як на ровері втриматися не можеш, то думаєш дівчину втримати зумієш? — хмикнула вона. — Ти доню більше до нього на велосипед не сідай, бо ще де і тебе вкине. Ще руки ноги собі попереламуєш.

— Так, мене ваша донька і скинула з того велика, — теж хмикнув він, — Не вірите? В неї поспитайте, — склав він руки на грудях чекаючи зізнання Даринки. А та мовчала, певно ображена через те, що він ляпнув матері за поцілунок. Галина глянула на доньку і відповіла за неї.

— І правильно зробила! – випалила вона. — Немає чого ябедою бути, — знову підняла руки до гори.

Тіма струсив головою. Періодично розчухуючи прищі.

— І в кого то Даринка така файна вдалася. Бо ви тітко Галю, ну такі вже крикливі, – посміхався і підморгуючи Даринці.

— Ой, та такої сварливої як твоя баба Катька в усьому селі нема, — бовкнула жінка. 

— То даєте якісь смаколики, чи їхати додому? 

— А ти банку привіз від сметани? – взяла руки в боки Галина.

— Я вам вашу доньку привіз, це покращте всіляких банок, — знайшов виправдання Тимофій. 

— Зараз, чекай, – нарешті озвалася Даринка розкриваючи одну із сумок. Після недовгих пошуків дістала з неї кілька коробок цукерок та простягнула Тімосі. — Дякую, що допоміг з сумками, — посміхнулася вона до нього. 

Галина лиш невдоволено похитала головою, проводжаючи того поглядом.

— Дякую, – сказав хлопець швидко цілуючи дівчину в щоку.

— Ні, ну він вже зовсім знахабнів! — обурилася жінка хапаючи зі столу рушник, та йдучи до хлопця. Але той швидко накивав п'ятами, вже сідаючи на велика. 

— Геть безсоромний! – кинула вона йому у спину замахуючись рушником. Тімоха зірвався з місця крутячи педалі та все ж один ляпас таки йому дістався. 

Даринка проводжала його поглядом і посміхалася.

— Ой, дитинко, знайшла в кого закохатися! Та тьху ти! — випалила Галина, на що Даринка обурливо стала говорити:

— Мамо, та що ви таке кажете, я не…

— Та цить ти…– перебила її матір, — Я ж все бачу, любиш ти його Даринко, і причому давно, – говорила теж дивлячись на хлопця що їхав. — От тільки він тебе не любить…

— Мамо…

— Звідки я знаю? — уважно подивилася жінка на доньку. — Бо коли кохають не трублять усім про поцілунок, а бережуть, ховають як найціннішу перлину, — важко видихнула жінка. — Не судилося вам, мабуть, бути разом, дитино, — погладила вона по голові доньку, що все ще дивилася услід Тимофію. Слова матері гіркотою відгукнулися в серці, але надія на Тімохине зізнання все ще жевріла. Хлопець певно відчув її погляд на собі, озирнувся. Одною рукою тримав руль, іншою коробку цукерок. Глянувши назад знову не втримав рівновагу і ще раз впав з ровера. Даринка посміхнулася, а він махнув їй рукою, мовляв, зі мною все гаразд. 

— Даринко, де ти там? – почула вона голос матері з хати. — Ходи, а то вечеря стигне.

###