Марія Акулова - Скандальна зрада, Марія Акулова

Розділ 7.2

***

До приїзду Ігоря я встигаю знайти новий життєвий сенс, а ще привести себе до ладу і навіть спуститися в невеликий магазин під будинком.

Звичайно, зустрічати чоловіка готовою романтичною вечерею з трьох страв я не буду, побачивши таке,  він з порога розвернеться, звинувативши мене в черговій маніпуляції, але й шлях до серця по знайомій стежці постараюсь прокласти.

Коли чую дверний дзвінок, хвилююсь до мокрих долонь. Кидаю нарізку овочів для гратена, мию руки та йду відчиняти.

Побачивши Ігоря на сходовій клітині, швидко сканую стан та настрій чоловіка. Білки очей у дрібну судинну сіточку, колір обличчя сіруватий, губи стиснуті.

Серебрянському без мене погано, але зловтіхи це не викликає. Тільки здивування. Навіщо він нас мучить?

— Чому своїми ключами м не відкрив?

Ставлю питання, вдаючи, що трохи роздратована, хоча насправді — ні. Просто граю роль, а його бачити я, як і раніше, рада.

— Тому що це твоє житло. — Ігор наголошує на гидкому слові “твоє”, хоча я, як і раніше, вважаю все наше саме “нашим”, заходить і оглядається.

— Ще скажи, що в нашу квартиру я відтепер теж маю дзвонити… — Вимовляю начебто іронічно, але насправді не можу стримати образи.

— Було б непогано…

Ігор відповідає тихо, але я все одно чую. Ось гад!

Хочеться тріснути, а потім зацілувати, бо коханим ми прощаємо майже все, але я тримаю себе в руках.

Покашливаю, поправляю комір халата. Звичайно ж, успішно привертаю увагу чоловіка до себе більшою мірою, ніж до знайомого, і швидше за все настільки ж обридлого, як і мені, інтер'єру.

Погляд чоловіка повільно повзе по голих, намазаних оліях, ногах, мені здається він навіть заповзти під мереживо подола не проти, але їде вгору. Ігор закашлюється на рівні декольте, але бере себе до рук і доїжджає до обличчя.

Я готова сперечатися на гроші, в цю мить він згадує, що між нами і ліжком — не більше двадцяти кроків. Але робити їх не поспішає.

— Показуй, що тут у тебе скоїлося… — Бурчить, а я у відповідь закочую очі.

Б'ю по вимикачу світла у ванній і запрошую чоловіка увійти. Щоб не виглядати голослівною, я записала собі кожен огріх, який дратує. Ну і парочку ще додала.

Хочу, щоб Ігор провів зі мною якнайбільше часу. Якомога сильніше втомився і зголоднів.

Він, звичайно ж, далекий як від сантехніки, так і від проводки. Провівши «екскурсію» по квартирі, я йду на кухню, вдаючи, що покликала його справді лише заради усунення несправностей, а сама прислухаюся.

Він включає-вимикає кондиціонер, грає з режимами, перевіривши, комусь дзвонить. Я чую: «Валер, мені терміново потрібна людина, яка полагодить кондиціонер. Крайній термін – ранок. Знайдеш?». Усміхаюся, насолоджуючись маленькою перемогою. Нехай не думає, що я фантазувала. Тут справді жахливо.

З інтернетом Ігор справляється сам — як би там не було, технології — це його сфера. А ще він розбирається з сигналізацією, що глючила  весь цей час, і ручками на вікнах, що заїдали.

Його охорона привозить новий роутер, симпатичний чайник, маленький кліматизатор.

Нещасне крісло, з якого я впала, чоловік лагодить своїми руками. Знаходить на одній із полиць свої старі інструменти, влаштовується на підлозі, захоплюється процесом.

Коли вечеря готова, я виходжу до вітальні лише втретє чи вчетверте, хоча Ігор займається благоустроєм мого житла вже добрих півтори години.

Недовго дивлюся в широку спину, притулившись плечем до одвірка, а потім відштовхуюся і все ж таки підходжу. Ігор піднімає погляд назустріч. Він все ще похмурий, але, мені здається, фізична робота його відвернула від нагальних проблем.

Чоловік ставить крісло на підлогу ніжками вниз, я підходжу і давлю на сидушку пальцями.

— Більше не впаду? — питаю з легкою посмішкою, не поспішаючи вирівнюватись. Я знаю, що тканина на грудях відстовбурчилась, і не зазирнути туди чоловікові складно. Але він стримується, ось чорт…

— Якщо танцювати не будеш, впасти не повинна…

Я важко зітхаю, вирівнюючись, а потім наче блискавка прострілює. Ігор несподівано тягнеться до мого коліна. Гладить шкіру. Я тільки зараз згадую про забиття.

— Це ти так падала? — Чоловік питає, скидаючи погляд нагору, я бачу в ньому непідробну турботу і хвилювання. Він гладить ще раз. Мимоволі. Я по-дурному штовхаю коліна йому назустріч. Усміхаюся.

— Ні, це я з дверцятами билася...

Ігореві це ні про що не говорить, але на більш виразній відповіді він не наполягає. Погляд скочується. Чоловік веде великим пальцем по шкірі ще кілька разів, а потім смикає руку, ніби схаменувшись, хоча мені хотілося б, щоб погладив ще. Поцілував. Пожалів.

Але натомість Ігор спритно піднімається з підлоги, тут же виростаючи наді мною скелею.

Тепер голову закидати доводиться мені.

— Я зробив усе, що міг. З рештою, по дрібниці, завтра приїдуть мої люди. Щоб ти не…

Він хоче сказати "істерила", я знаю, але не даю. Перебиваю коротким:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍