Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

курсі я зустрів з десяток людей, які слухали ту саму музику, читали ті самі книжки. Раніше всі ці люди були розкидані по різних точках, а доступу до швидких комунікацій тоді не було. Люди часто могли почуватися одинаками у своїх інтересах. А тут ми всі зібралися разом. Це була історія про прийняття, після якої зникло відчуття, що я якийсь не такий.

Історії далеких і близьких

Кілька років тому ми їздили з проектом «Восток-SOS» по прифронтових містечках. У Луганській області потрапили в селище, що лежить між лініями зіткнення, але активних бойових дій там не було. Повз нас проїздила дівчинка на велосипеді, яка не трималася руками за кермо, підставивши обличчя сонцю. Для мене це був прояв щастя в непростому середовищі.

Загалом я більше філософ, ніж літератор. Для мене історія — це спосіб переживання сенсів. Після кожного прочитаного роману я запитую себе: «Про що він?». У цьому сенсі мене не дуже цікавлять детективи, які захоплюють просто як історія, але не дають глибини розуміння, якою є людина, яким є кохання, якими є українці і так далі. Якщо художню книжку можна залити якимось еліксиром, що проявить головне — для мене вона важлива.

Наприклад, роман Маркеса «Кохання під час холери» — історія про те, як усе життя кохати одну жінку. Для мене це щось неймовірне! Я не претендую на остаточне тлумачення цього тексту і, можливо, мої трактування протилежні до того, що насправді хотів сказати автор, але для мене важливо, коли історія несе певне повідомлення. Мене цікавлять історії, що відбулися з кимось колись давно. Саме тому я писав «Далекі близькі», які досліджують людські обличчя Ґарі, Гофмана, Флобера, Казанови та інших, саме тому я писав «Одіссею» навпаки.

Досліджуючи авторів минулого, я знаходжу там багато цікавого. Зараз працюю над новою книжкою, досліджуючи XVII століття. Там багато сюжетів про ерос, про емоції, про кохання. Наприклад, була така авторка — Мадам де Лафаєтт, яка написала роман «Принцеса Клевська». Це історія про кохання між двома людьми, які жодного разу не залишалися наодинці. Жінка заміжня, на фоні — придворне життя. Усі стосунки розвиваються публічно, інтимності не існує. Не маючи змоги комунікувати особисто, ці двоє закоханих спілкуються через речі.

З одного боку, це сумно, адже ці люди колись не мали інтимного життя. З другого боку, це пояснює нам, якими є людські почуття. Закохані знаходять обхідні шляхи і здатні вдихнути життя в те, що його не має. Для епохи, що була до народження інтимності, любов — це питання стосунків із кимось далеким. Людину або одружували з кимось (відповідно, шлюб — це довге наближення одне до одного), або людина закохувалася у когось недоступного чи об’єкт її кохання помирав. Нині ми живемо в епоху культу близькості, це дуже цінно. Подібні історії дають мені абсолютно новий досвід, не схожий на мій. Мене це найбільше вставляє.

Історія — це не тільки про травми, хоча українська культура сфокусована на цьому. Є насправді два полюси історії — це травми і задоволення. Історія може народжуватися не лише від того, що дуже погано. Від того, що дуже добре — також. Насправді мистецтво життя — це пізнавати і те, і інше. Якщо не відчував болю, не зможеш співчувати. Але коли я читаю мемуари українських дисидентів — це не зовсім травми. Це трагедії. Травма — це коли зламав, але воно загоїлося, і йдеш далі. А тут реальне поранення, що не гоїться. Я ще не знаю, як українцям із цим працювати.

Власний наратив

Сюжет для мене — не найголовніше. Найголовніше — атмосфера тексту. У цьому сенсі книжка з неймовірним сюжетом, після якої залишається присмак поганої кави, — не моє. Також важливою є емпатія. У книжці «Далекі близькі» я намагався зробити так, щоб люди XXI століття співпереживали тим, хто жив у XVIII. А в «Ловці океану» хотів показати атмосферу примирення з близькою людиною, а в ширшому сенсі — відчуття нашої скінченності. Зараз я працюю над книжкою про Україну англійською мовою і хочу, щоб люди у світі співпереживали нам.

Звідкіля вони знають?

Коли ми активно слухаємо (себе та інших), рано чи пізно з-поміж шуму починаємо виловлювати важливі речі — правду, яка хвилює людей. Момент знайомства з правдою називається інсайтом. Цей термін спочатку використовували у психології під час роботи психотерапевта й пацієнта, щоб позначати осяяння, які ведуть людину до кращого розуміння себе, світу, природи речей.

Наприклад, одна моя знайома завжди хотіла писати й мала до цього очевидний хист, але постійно сумнівалася у своїх уміннях. Це не дозволяло їй розвиватися у роботі з текстом. Вона швидко вигорала на роботах, які не давали їй задоволення (адже вона займалася не тим, чим хотіла). Після чергового вигорання дівчина вирішила звернутися до психотерапевта. Серед історій її минулого знайшовся сюжет про університетську викладачку, яка, крім самого тексту, критикувала особистість дівчини. «Ти навіть історію завершити нормально не можеш». Через нерозуміння, що таке критика, а що — особисте ставлення та образи, дівчина замикалася і в якийсь момент робота з текстом у неї почала асоціюватися зі стресом. Відбудувавши цей логічний ланцюг, за певний період вона змогла змінити своє ставлення і тепер щаслива, бо нарешті займається тим, що любить (не варто сподіватися, що це працює так просто, для справжнього осяяння іноді потрібні роки роботи над собою)[25].

Інсайт сьогодні використовується далеко за межами психотерапії, наприклад, у маркетингу та рекламі. Щоб зрозуміти людей, бренди та медіа вивчають їхній спосіб життя, звички, потреби, страхи, знаходячи в усьому цьому точки перетину, через які можна заговорити до людини її мовою, викликати емоції та спрямувати їх на свій бренд. Скажімо, вам чотирнадцять років. Ви дивитеся улюблений серіал, у якому просто зараз відбувається гучна еротична сцена. І тут у кімнату заходить мама. Це саме той незручний момент, який траплявся із сотнями тисяч підлітків. Телеканал HBO побудував на цьому рекламну кампанію своєї послуги HBO GO, через яку можна дивитися найкращі шоу каналу на смартфоні чи планшеті.

У житті інсайти допомагають долати відстані та знаходити спільність між людьми. Слухаючи розповіді знайомих, друзів, колег, ми часто думаємо: «зі мною теж таке було». Наприклад, увечері я приходжу додому й вирішую подивитися якийсь фільм. Я читаю десятки відгуків, тоді прошу у друзів рекомендації, але врешті,