Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

правило: кожен може говорити за себе лише після того, як перекаже думки та переконання попереднього промовця йому самому. [...] Звучить просто, авжеж? Та якщо спробуєте, то побачите, що це одна з найскладніших речей, які ви будь-коли намагалися робити. Якщо ви справді настільки розумієте людину, якщо хочете увійти в її особистий світ і побачити життя її очима, ви самі ризикуєте змінитись. Світогляд співрозмовника може вплинути на ваші погляди та особистість. Ризик таких змін до смерті лякає більшість із нас»{37}.

Я використовую цю вправу у роботі зі студентами. У них є завдання — тридцять хвилин розмовляти одне з одним. Спочатку одна людина запитує, інша відповідає, потім навпаки. Протягом цього часу вони мають дізнатися по одній історії з життя одне одного. Ця історія обов’язково повинна будуватися на фактах. Тоді студенти мають переказати ці історії групі, проходячи перевірку фактів на достовірність. Вони ніби запитують: «Я правильно все зрозумів(-ла)?». Крім того, це нагода навчитися ставити питання та чути відповіді. Якщо їх немає — уточнювати, знову і знову, аж поки не буде потрібного результату.

Як сприяти формуванню навички активно слухати?

Допомагає, якщо... / Шкодить, якщо...

фокусуватися / не слухати, тривожитися чимось іншим

слухати до кінця / постійно перебивати

коректно реагувати / позіхати, відволікатися, висловлювати упередження

розкривати тему через уточнення / пропускати повз вуха важливе

запитувати, чи правильно ви зрозуміли людину / давати власні оцінки чужим діям, коли про це не домовлялися

Іноді щоб зрозуміти, що саме має на увазі співрозмовник, потрібно витратити досить багато часу. Є дослідження, у якому з’ясували, що люди зазвичай відчувають більше, ніж можуть висловити словами{38}. Частково так стається тому, що людина здатна відчувати кілька емоцій одночасно. При цьому вони можуть бути протилежні як за своєю природою, так і за формою вираження (фізичні рухи, жести, міміка). Наприклад, існують змішані емоції (коли одночасно активуються дві протилежні емоції), мета-емоції (наприклад, коли людина переживає почуття провини через те, що раділа нещастю інших) та складні емоції[24] (естетичне задоволення, захоплення чимось). Додайте ще соціальні шаблони того, хто слухає, і стане трохи зрозуміліше, чому нам буває так важко порозумітися.

Але якщо навчитися слухати відкрито, без оцінок і осуджень, прийняти весь досвід людини, яка говорить, можна побачити неймовірні речі: радість, сум, щастя, горе, абсурд задоволення та багато іншого. А найважливіше, що з часом у всьому цьому ви також зможете побачити себе.

Емпатія, що долає століття

Історія Володимира Єрмоленка

Володимир Єрмоленко — український філософ і письменник, доктор політичних студій (Париж). Автор збірки есеїв «Далекі близькі», роману «Ловець океану», лауреат премії імені Юрія Шевельова за найкращу книжку есеїстики «Плинні ідеології», яка досліджує історію ідей, що ширилися Європою у ХІХ–ХХ століттях. Ось, мабуть, найточніше визначення манери письма Володимира з усіх, що мені траплялися: «Про відомих людей, як про сусідів. Без сантиметрового шару пилу».

На думку Володимира,

хороша історія — це те, що відбувається з кимось одним у Всесвіті і тільки один раз в історії Всесвіту, але при цьому торкає багатьох. У цьому парадокс хорошої історії та хорошої літератури: вони торкаються унікального, але водночас виводять на поверхню щось спільне для нас багатьох. Це неповторність, яку хочеться повторити. І те, що занурює в атмосферу, в іншу реальність, немов в іншу країну, реальну чи уявну.

(Не)райський період

Мої перші спогади починаються десь у три-чотири роки. Батьки брали мене відпочивати в село Пухівка на березі Десни. Ця річка рухається, немов змія — звиваючись, вона залишає за собою піщані мілини то з одного боку, то з другого. На початку 80-х ми «ходили» через річку. Для переправи існував або державний пором, або дідусь з човном. Він за всю дорогу казав лише два слова: «паєхалі» та «прієхалі». У моїй уяві це геть міфічний персонаж, який доставляє тебе з одного берега на інший. Досі пам’ятаю запах бензину від його моторки, а ще піщані коси.

Пам’ятаю, як ми з татом гуляли і він мені розповідав, що невдовзі опублікує нову книжку. У радянські часи публікація — це було щось дуже серйозне. За неї татові мали заплатити тисячу рублів. Це були великі гроші. Також пригадую, як одного ранку в мене хотіли увіпхати манну кашу, а мені це не подобалося, я пручався. Врешті вирвався та побіг, не дивлячись під ноги, вдарився головою об якийсь шлагбаум і розбив голову. Мене повезли в лікарню дорогою, яка вела від Пухівки до Броварів. Вона була фантастично цікавою, дерева обабіч дороги перетиналися гілками та утворювали щось схоже на стрілчасту арку. Це було дуже красиво.

Нині я не вважаю власне дитинство райським періодом. У той час я почувався невпевненим і закомплексованим. Суму за дитинством також не мав. Якесь відлуння ностальгії трохи мене наздогнало, коли я почав втрачати близьких людей — бабусь і дідусів, потім друзів. У молодості я досить швидко обривав контакти з людьми, був завернутим уперед. Сьогодні мені 39, до цього моменту я встиг обрости стосунками з людьми, у якийсь момент вони можуть закінчуватися. Ось тут і починається ностальгія.

Такий чи не такий?

У 90-ті я слухав арт-рок 70-х і почувався білою вороною. У мене були інші книжки, інші розваги. Від 13 до 16 років я складав щотижневий музичний рейтинг у зошиті. Два альбоми в ньому були поза конкуренцією — Jesus Christ Superstar Ендрю Ллойда Веббера і Тіма Райса та The Wall від Pink Floyd. Також я слухав Пітера Гебріела з Genesis, гурт YES. Я належав до покоління тих, хто вважав, що в 1974 році музика закінчилася.

Наша сім’я не була багатою. Коли батьки купили двокасетний Panasonic — це стало важливою подією в моєму житті. У той період існувало три точки, де у просунутих чуваків можна було придбати або хороший вініл, який вони переписували на касети, або вже диски. Перша точка була на виході з метро Льва Толстого, друга — біля КПІ, третя на Петрівці (тепер Почайна). Я мав друга, з яким ми були на одній хвилі. Серед решти знайомих я почувався комфортно, але «своїм» для мене був тільки цей хлопець. Мабуть, у той період у мені було багато невпевненості, я не вмів подобатися дівчатам.

Усе змінила Могилянка. Коли я хотів вступити туди, мені здавалося, що це елітарний клуб, що там одні генії. На першому