Лариса Підгірна - Червона Офелія

не хочу витрачати свій вільний час на всілякі казенні дурниці тепер, коли в моєму житті з’явився ти, Марку. Ти ж бо з’явився?

— Ні, це ти, Олесю, з’явилася у моєму житті, — обійняв її і, відчуваючи радісну легкість, запитав обережно: — Куди підемо? Можу я тебе запросити бодай на каву? Кажуть, у «Бель В’ю»…

— Навіть не продовжуй! — Олеся притулила до його губ пальчик. — Саме у тамтешньому ресторані усе те чиновницьке панство зараз і столуватиметься! До того ж… я маю цікавішу пропозицію. Ходімо на вечірку до Ольги Борисівни! Вона мешкає у Старому місті, не далеко звідси, на Татарській!

— До коханки Крамовського? — подивувався Марко. — Навіщо? Хіба вона не з ним, на банкеті?

— Звичайно, ні, Марку! — розсміялася Біличенко. — Він її ніколи не бере з собою до подібного товариства. Тримає в тіні. Чи то боїться, що вона впаде комусь в око, чи тому, що Ольга занадто віддана жінка, а чоловіки таких завжди мало цінують. Ольга, звичайно, страждає, але вигляду не подає…

Швед здивовано зупинився, обійняв Олесю.

— Навіщо ти мені про неї розповідаєш? Мене не цікавить коханка Крамовського…

— Я кажу про те, — м’яко усміхнулася Біличенко, — що Ольга — добра душа і ніколи й виду не подасть, що Крамовський робить їй боляче, їй буде приємно, якщо ми з тобою навідаємося до неї на гостину. Вона переконається, що я відхилила пропозицію Миколи Савовича. До того ж, у Татарінової сьогодні збереться наше найтісніше театральне товариство. Ходімо до неї, Марку!

— Як скажеш! — відповів Швед. — Якщо це зробить тобі приємність, Олесю. Але ж не з порожніми руками…

Біличенко вдячно подивилася на нього. Він таки справді дуже тямущий хлопець!

Парковою доріжкою, навпростець, від Шевченківського театру до Новопланівського мосту було рукою подати, а далі, мостом до Старого міста. Вийшовши з Олесею до Новопланівського, Марко із здивуванням відзначив, що на фасаді вчорашнього банку красується нова вивіска — «Міністерство фінансів Директорії». Не помітив її ані минулої ночі, ані третього дня. Адміністративні й державні установи останнім часом так швидко змінювали свої таблички, що Швед не встигав зауважити, де і що тепер знаходиться. Така плутанина бентежила і навіть дратувала містян, однак істеричність та сваволя більшовицької влади змінилася бодай подобою розміреного мирного життя. Кам’янець наче знову поринув у ті спокійні та впорядковані дні, коли було можна думати про все, окрім війни.

От і сьогодні хтось, як Марко з Олесею, неспішно повертався з театру, насолоджуючись пахучим червневим вечором, поміж собою обговорюючи промову Петлюри після спектаклю; хтось, навпаки, чимчикував у зворотному напрямку, у справах, на Новий план. По дерев’яному настилу мосту прогуркотіли два екіпажі, везучи своїх пасажирів на вечірній променад до Старого міста; попід загостреними бильцями мостових перил дріботіли монахині до катедри, на вечірню месу, а поміж них прогулювалися розімлілі від денної спеки гімназисти…

Ольга мешкала поруч із знаменитим будинком Юзефа Роллє, за старим розлісованим муром, на вулиці Татарській. Вузька Петропавлівська вуличка поєднувала її з Троїцьким майданом і виводила на щербату бруковану доріжку, просто до помешкання Ольги. Звідти крізь прочинені вікна вже лунав сміх і складні перебори гітари. Хтось виглянув у вікно, гукнув, привітно помахав рукою до Олесі, а на порозі вхідних дверей уже за мить з’явилася сама Ольга — ще достатньо молода жінка із сумними, трохи почервонілими очима та удавано-недбалою зачіскою.

Кам’янецькі панянки не відставали від моди навіть у непевні часи: такі удавано-недбалі зачіски, вочевидь, уходили цього літа і в кам’янецьку моду. Марко запам’ятав ці невагомі, роздмухані пасма та кучерики жіночого куаферу ще з днів свого перебування в Одесі.

— Олесю Дмитрівно… Яка приємність! Як добре, що ти прийшла! — вона кинулася в обійми Біличенко, і Марко вловив, як Ольга, сподіваючись, що він не розчує, прошепотіла на вухо Олесі: «Дякую! Дякую моя люба! Довіку не забуду твою дружбу!»

Була це подяка за візит чи за жіночу солідарність, але вже за мить пані Татарінова перевала свій погляд на Марка.

— А хто цей красень, Олесю? Маєш негайно нас познайомити!

— Марко Швед, мій… друг, працює на новий уряд, — трохи збентежено, але з посмішкою відказала Біличенко. — Ти вже вибач, я сама запросила Марка скласти мені компанію. Але ми не з порожніми руками. У нас — шампанське й шоколад…

— Ну що ти таке говориш! — Татарінова усміхнулася, ховаючи погляд, у якому таки зблиснули сльози. — Ходімо, ходімо, не стіймо на порозі!

— Ти знову плакала? — тихенько поцікавилася Олеся. — Казала ж тобі, він того не вартує, Олю! Ти самодостатня, талановита… Полиш ці дурні ілюзії! Не варто ліпити із Савовича Бога тоді, коли ти його навіть не цікавиш як жінка!

Татарінова стиснула її руку.

— Та ні, я не плакала. Оце зараз розчулилась. Крамовського, тобі відомо, й могила не справить. Йому потрібна свобода і музи… Я ж потрібна йому лише…. Я це розумію. Хоч і ти, моя люба, абсолютно, права! Мені би повчитися у тебе. А очі… очі червоні, бо до мене завітав, нарешті, пан Остапенко, роздмухав кальян з особливим вишневим тютюном… Привіз із своєї подорожі до Константинополя мені у дарунок. І я трохи переборщила… Як ви ставитеся до кальяну, Марку? — обернулася Татарінова до Шведа. — Полюбляєте?

Марко стиснув плечима.

— Ніяк… Не палю.

— Якщо забажаєте, то можете спробувати… — приязно усміхнулася Ольга. — Це дуже вишукана східна забава, особливо якщо роздмухати його на вині…

— Дякую… — усміхнувся Марко. — Однак, з вашого дозволу, відмовлюся. Та й вам не рекомендую.

— Марко переконаний, що подих жінки має пахнути молоком і трояндами! — проказала Олеся. — А тютюн псує цей аромат!

— Боже! — Ольга Татарінова захоплено сплеснула руками. — Він такий милий і не зіпсований! Але ж ви не відмовитеся випити з нами коньяку, Марку?

Вона прочинила ще одні двері, прийняла з рук Марка пляшку шампанського і коробку з шоколадом, а тим часом очам Шведа відкрилася простора кімната. Товариство неспішно вело розмову, смакувало з дрібних келишків коньяк, утопаючи у куделях ароматного вишневого диму. Хтось сидів за столом, хтось розташувався на дивані, а хтось, на східний манер, серед шовкових подушок, просто на підлозі, встеленій товстим зеленим килимом, потягував кальян.

— Це просто якийсь клуб гашишистів! — із посмішкою прошепотів на вухо Олесі Марко, обіймаючи її стан.

— Багато ти розумієш! — усміхнулася Біличенко. — Тихенько, Ольга почує — образиться на все життя. Робота у театрі — суцільні нерви. Потрібно ж якось нам розслаблятися…

— Товариство, знайомтеся! — проказала тим часом Ольга Татарінова. — Це друг нашої Олесі Дмитрівни, Марко. І він приніс нам шампанське!

— Шампанське — воістину богемний напій! — подав голос чоловік з