Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Андрій повернувся у свій вагон із дивним почуванням — суміші ніяковості, образи, розгубленості… А ще — з якимось незрозумілим відчуттям замурзаності. Що за мерзотна парочка…

Руда дівчина спала, накрившись своєю чудною книжкою. Андрій гмикнув, коли ще раз прочитав назву. Це ж треба — товста книжка про те, як слід читати удвічі тоншу… На задній частині палітурки був напис: «Униз, униз, униз. Невже це падіння НІКОЛИ не закінчиться?!»

Андрій подумав, що й гадки не має, коли саме завершиться ця поїздка. Квиток залишився у провідника, а електронну роздруківку він викинув під час отієї дурнуватої суперечки з таксистом… Утім, він мав що робити: вийняв із наплічника теку й занурився в матеріали справи.

Там ішлося про те, що тіло останньої жертви маніяка виявили не абиде, а на центральній площі селища! Її звали Христина і, судячи з усього, вбивця напав на неї просто там — можна сказати, під вікнами місцевого відділку поліції й навіть під носом кількох свідків, котрі, хоч як це дивно, анічогісінько не змогли розповісти. Тіло знайшли там-таки — весь цей час воно було вкрите шаром снігу, і люди, можна сказати, ходили просто по трупу, самі того не підозрюючи. Аж поки на нього наткнулося снігоприбиральне авто.

Далі стояла дата, коли знайшли тіло… Андрій кілька разів перечитав, і навіть запитав себе: «А який зараз рік?» — не розуміючи, де помилка. Звірився з календарем за годинником… Потім знайшов протокол огляду місця події, і свідчення тих-таки свідків, але дата стояла одна й та ж. Який баран це заповнював! Виходило, що Христинине тіло не знайшли, а знайдуть.

Знайдуть у точно зазначений у протоколі час.

Сніг злизував краями кучугур бордові намистини з її одягу, обволікав перемарані червоним сліди, пожадливо вбирав темні краплі, що зривалися з кінчиків пальців — він чекав, що вона впаде й дістанеться йому вся. Та Христина йшла далі. Йшла і йшла, розуміючи, що кожна зупинка може стати останньою. Часом навіть заплющувала очі, щоб не бачити, яка нескінченно довга ця вулиця, що веде до порятунку. Вона розповість. Не просто відведе Звіра від гнізда. Вона все розповість і порятує пташенятко, що сховалося в темних заплутаних каменярнях.

У кінці вулиці даленіла плямою блакитного світла центральна площа. Химерна будівля адміністрації, три п’ятиповерхівки (єдині в селищі) і щойно встановлені сучасні світлодіодні ліхтарі. Їхнє холодне світіння давало слабку надію, що навіть у цій глушині час не помер, а лише задрімав важким, в’язким сном гульвіси. Та насправді Буськів Сад був наполовину закинутий, і жадане відродження наступало хіба що в досвітніх снах його мешканців.

Христина знову спробувала закричати, але захлинулася булькітливим хрипом, а тоді — глухим болісним кашлем. Голос остаточно підвів її ще там, на виході з каменярень. Отже, тепер надія лише на ноги. Утім, навіть якби вона і змогла, вітер зіжмакав би її крик і не дав би йому відлетіти далі, ніж до найближчого паркана. А на цій вулиці ніхто не жив.

Звір біг назирці. Низько пригнувшись, утомившись долати вітер, раз у раз зупиняючись і відпльовуючись від колючої крижаної крупи, він теж зціпив зуби, бо заздрив і дивувався з надприродної наполегливості, з якою від нього вислизала та, що її теплу кров він устиг відчути на смак. Ще хвилину тому був цілком упевнений, що наздожене її. Звір навіть бачив, де саме, і, звісно ж, — як. Але тепер із кожною секундою його чимраз дужче сповнювало моторошне, гидомирне усвідомлення невідворотного: не наздожене. Він недооцінив її, тож, як не станеться дива, добряче за це поплатиться…

Крізь хуртовину вже було чути, як на площі працює автокран. Перед адміністрацією встановили величезні багрові літери, що облямовували зефірно-рожеве серце — «Я [сердечко] БУСЬКІВ САД»… Для Звіра це означало одне: на площі були люди! Отже, якщо не наздогнати її раніше — йому гаплик.

Задзвонив телефон. Він смикнувся, відчувши в кишені «іменний» вібродзвінок, встановлений саме для того, щоб на ці дзвінки відповідати завжди.

— Не до тебе! — видихнув убивця.

Під ребро вже встромилася гостра колька, і він не знав, скільки ще витримає такий темп. А Христина крокувала як чортова зомбі. Як смердюча здохла зомбачка, яку не зупиниш, поки вона має чим іти.

Аж раптом Христина вповільнилася й похитнулась… Хода стала непевна і неритмічна. Звірове серце радісно затріпотіло. «Впади! — подумав він, і це слово видалося йому невимовно солодким. — Упади, маленька, і ми покладемо край твоїм мукам разом!». На ходу він розстібнув куртку і поклав пальці на руків’я ножа. Лезо, наче за власною волею, легко піддалося й на сантиметр висунулося з піхов. Але вона вистояла: втративши зо дві секунди, Христина з таким самим завзяттям пішла вперед.

І тоді Звір видав хрипке, сповнене ненависті виття й, неоковирно піднімаючи коліна, кинувся за нею в останньому відчайдушному ривку.

«Вона і вдихнути не встигне, — подумав він. — Іще трошечки… Просто штовхну її в сніг — і…» Ураз потік образів, таких приємних, рятівних картинок у його голові — урвався. Так наче скінчилася плівка в тих давніх кінотеатрах, коли ще заведено було волати механікові: «Сапожник!» Бо Христина вийшла на світло.

Звір ступив іще кілька кроків, а потім злякано зупинився на самому кордоні темряви. «Покараний, — подумав він. — Зрадив принцип і покараний». Він не повинен був її обирати. І не обрав би, якби вона не спровокувала…

Убивця завмер, злякавшись, що відбиті снігом полиски ліхтарів уже по-зрадницькому танцюють на його одежі, роблячи помітним на тлі мли для тих, що вовтузяться зараз із ідіотським написом. «Я [сердечко] БУСЬКІВ САД»… Він гарячково метикував… Єдине, що спадало на думку, — божевільний, ризикований варіант: піти і добити її просто там, за спинами робітників, під вікнами мешканців, які ще не позасинали. Сніг валив дрібною крупою, і звідти, де стояв Звір, центр площі проглядався, мов крізь мерехтіння на телеку — є шанс, що його не помітять. Не всі ж стоять вечорами біля вікон! Але що як озирнеться котрийсь робітник… А як вона скрикне, то озирнуться вони всі… Якби це було кіно, він би вирізав сьогодні всіх, разом із робітниками. Але це не кіно…

Аж ось немов маленька петарда розірвалася у Звірових грудях, і він ледь не скрикнув на радощах — упала! Зашпорталась і повалилася навзнак у кучугуру!

Звір закляк, перестав навіть дихати. Христина борсалася в заметі, наче впіймана риба, силкуючись підвестися. Спершу непевно встала навкарачки… Якийсь час розхитувалася туди-сюди…

— Ти здихатимеш чи ні? — вигукнув він і мимоволі озирнувся, злякавшись, що його хтось почує.

І наче на зло йому, Христина випросталася одним відчайдушним ривком.

Звір до крові прокусив губу. Лайнувся, сплюнув у сніг. Тварюка… Ні, він усе зробив правильно — вона заслуговує здохнути! Ступив крок уперед… Одразу засумнівався й повернувся в тінь. Завагався, не знаючи, як учинити. Аж ось Христина знову впала! Повалилася в сніг навзнак. Він завмер.

Час спливав нестерпно повільно. Звір навіть не дихав, не усвідомлюючи, що легені розривають грудину, вимагаючи повітря. Христина не рухалася. Звір рахував секунди. Вона лежить уже пів хвилини… Якщо так піде далі, хурделиця й мороз усе зроблять за нього. «Не встане… — подумки повторював він. — Не встане!»

Нарешті він шумко вдихнув і вперся руками в коліна,