Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

Глава 4. Зустріч, шоколад та примха

 

- Сашко-о-о! - закричала я, влітаючи в квартиру. - Ти не повіриш, я мало не зомліла та знову бачила того чоловіка, який впав на мене на вокзалі.

- Якщо на тебе падає чоловік - це знак, - незворушно сказала вона, підпалюючи цигарку, затягуючись та видихаючи дим у кватирку.

Ага, раз дозволила собі взятися за куриво, значить, спадкоємців будинку немає. При них Сашка - паїнька та зайченя, нічого такого, що може зганьбити світлий образ яжматері. Ні, фанатизму в цій справі у неї ніколи не було, але подруга завжди намагалася вести себе пристойно, коли на неї дивилися три пари очей білявих чад.

У коридор вийшов Віталік. Оглянув мене з ніг до голови. Трохи ревниво та насторожено, бо на морді було написано: «По очах бачу, що до іншого самця посміхалася та увагу до нього виявляла. Поки нещасний я тут не годуванний і не залюбленний!»

Підхопивши Віталіка на руки, я бадьоро пройшла на кухню.

- Де діти?

- Приїхала Льонькіна мати, - відмахнулася Сашка, - забрала всіх гуляти та в зоопарк.

Так... Льонька у нас - господар будівельної фірми, теж блондин, теж красень, батько Елі. Гарний, в принципі, чоловік, але занадто діяльний. Сашка в якийсь момент не витримала темпу життя, де і відпустки толком немає, і помахала благовірному ручкою. До того ж саме в цей час на її горизонті намалювався спокійний врівноважений стоматолог Костянтин, тому невгамовний фонтан енергії Леонід був відсунутий в бік.

Я сіла на пуфик, Віталік тут же розмістився на моїх грудях, ткнувшись верхівкою в підборіддя, та голосно забурчав. Ось чоловіки так не вміють. А тут вищий пілотаж. Підпорядкував без слів і зайвих рухів тіла. І, що цікаво, ти сама на все згодна і не пручаєшся.

- Розповідай, - звеліла Сашка, пильно глядячи на мене.

- Пішла в «Ан-Лін», - почала я, - а там...

Вся розповідь не зайняла багато часу. Подруга мовчки загасила цигарку в попільничці та делікатно прикрила останню серветкою.

- Чому ти не поїхала з ним в аптеку? - поцікавилася вона, примружившись.

Я мало не впустила Віталіка з рук. Втупилася на неї так, немов у перший раз побачила.

- Ти чого? Ти як собі взагалі це уявляєш? Чоловіче, оплатіть мені лейкопластир та вставну щелепу?

- Ну, хоча б валеріанку, - знизала вона плечима. - Раптом знадобиться. Чоловіче, оплатіть мені що-небудь вже від цих синців, яких ви наставили на моєму тілі, в кінці кінців.

- Синців не було, - справедливості заради помітила я. - І не хочу бути належною комусь.

- Навряд чи для нього це гроші, - хмикнула вона.

Я знизала плечима, намагаючись погасити нізвідки з'явилося роздратування. Все ж чимало зусиль витратила на переконанні то, щоб переконати Руслана, що зі мною все в порядку, а в аптеку разом підемо тільки через мій труп. Він на це відповів, що в разі трупа в аптеку, мабуть, можна вже і не ходити.

І взагалі... не люблю я це. Звичайно, приємно, якщо симпатичний чоловік проявляє до тебе увагу. Але коли він родич твого начальства, а можливо, і сам працює в «Ан-Лін», краще бути обережніше.

Напевно, саме тому Сашка вже тричі була заміжня, а я - ні разу. Але кожному своє.

- Ти шоколад купила? - різко поміняла вона тему.

- Ой...

Ніяково. Задивилася на зелені очі, картату сорочку і «Ніссан», а доручення не виконала.

Я швидко вивантажила Віталіка і знову схопилася, метнувшись до дверей.

- Я зараз! - крикнула на ходу.

- Обережніше там! - долинув голос Сашки. - А то звалишся раптом в непередбачуваному місці, і тоді точно буде не до аптеки! І взагалі, ми сьогодні йдемо на побачення!

Останнє я хоч і почула, але не відразу зрозуміла, про що йдеться. А треба б. Здається, Сашка знову вирішила налагоджувати особисте життя. У неї це повинно трапляється із завидною регулярністю. Інакше життя різко втрачає фарби, а Сашка - бажання розвиватися, та й колишні чоловіки тут же активізуються.

«Швидше за все, буду всього лише фоном, - подумала я, швидко пробігаючи біля будинків. - Ми прекрасно контрастуємо, головне, щоб об'єкт обвороження любив таких жінок, як Саша. А не як я. Інакше буде незручно».

У потрібний магазин я увійшла через п'ятнадцять хвилин. Фух. Київ - чудове місто, але відстані... матінко моя. Треба тренуватися.

Остання думка трохи вибила з колії. Тренуватися. Треба квартиру шукати. Терміново. При цьому таку, щоб не добиратися по три години до роботи. А грошей зараз... ой. Жах. Треба терміново вирішувати питання, а не на побачення ходити.

- Дівчино, перестаньте стояти і мовчати. Вам що? - обережно поцікавилася продавець.

- Вона дивиться на молочний шоколад, ось цей, білоруський, - з тихим смішком сказав приємний жіночий голос, і я раптом усвідомила, що вже чула його.

Швидко повернувши голову, зустрілася з поглядом літній і дуже доглянутої жінки. Вона м'яко посміхнулася. Вокзал ... Ох! Та сама, якою я піднімала впала штучку, тобто футляр.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍