Iрина Давидова - Шалений Бос, Iрина Давидова

Витерши руки, побігла дивитися, кого там принесло. А заглянувши у вічко, закотила очі. І чого йому знову від мене потрібно? Робочий день, закінчився, чи що?

 - Мене немає вдома, приходьте через рік.

 - Дуже смішно. Відкриєш або мені самому це зробити?

 - Пфф... - я тільки зітхнула, але двері відкрила, розуміючи, що немає толку ховатися.

 - Як справи? - Денчік пройшов в номер без дозволу. Ну ще б пак!

 - І Вам здрастуйте. У мене все нормально, от збиралася вечеряти.

 - Цим? - він тицьнув у бік моєї їжі.

 - Так. Хочеш, пригощайся. Я не жадібна. Тільки давай швидше, а то дуже їсти хочеться, - і для наочності я потерла живіт.

 - Переодягайся, поїдемо повечеряємо в ресторані.

 - Ще чого? - насупилася я, надувши губи.

 - Нічого. Давай, іди, я теж голодний.

 - Ну ось їдь і вечеряй де завгодно. А я ось, вермішелькою переб'юся, - подивилася на свою тарілочку, від якої йшов приємний аромат. Я б навіть сказала, що заманює.

 - Це ти не їстимеш. Нічого шлунок псувати.

Я склала руки на грудях і, облизнув губи, хитрим поглядом подивилася в очі Бетмена.

 - Гаразд, але я не буду переодягатися. У цьому піду, - хмикнула я, вирішивши, що він тут же передумає, щоб не ганьбитися зі мною. Адже шорти й футболка зовсім не ресторанний дрес-код.

 - Мені все одно, пішли.

І я здулася. Тобто все одно?

 - Тобто тобі плювати, що з тобою буде дівчина, схожа на...  яка тільки що втекла з роботи?

 - Не перебільшуй. Ти нормально виглядаєш.

- А як же неприйнятний вигляд для ресторану?

Дениска обдарував мене поглядом «ти дурепа» і, взявши з дивана мій телефон, пройшов до виходу.

 - Ти чого це?

 - Кваплю тебе. Йдемо.

 - А гроші. Почекай.

 - Естель, я не запрошую дівчат в ресторан, щоб вони оплачували свою вечерю самі. Заспокойся і поїхали вже.

Гаразд, так вже й бути, один раз дозволю йому заплатити за себе, але на цьому все.