Мирний - Голодна воля, Мирний

- Еге, у нас так - у нас все, як з во­ди йде!- усміхнув­ся кри­вий.

Та це ж Хом­ка! Дур­ненький, кри­вий Хом­ка, це ж йо­го і усмішка, йо­го і пос­туп.

- Це ва­ша ха­та?- пи­тається дру­гий про­хо­жий.

- А що, по­га­на ха­та? Та­кої, брат, ха­ти - світ схо­ди - дру­гої не най­деш. Підож­ди, ми її об­ро­би­мо, Візе­рун­ка­ми виб'ємо, квітка­ми вик­ра­си­мо.

- Та так-так!- усміха­ючись, ска­зав пер­ший, - та тоді за­па­ли - як свічка горіти­ме.

- А що ти ду­маєш?- пи­та Хом­ка, - з са­мо­го тобі де­ре­ва і руб­ле­на! У нас, брат, так. У нас - ко­ли бу­ду­ва­тись, то бу­ду­ва­тись.

Прохожі по­ди­ви­лись прик­ро на діда, здвиг­ну­ли пле­чи­ма і, нічо­го не ска­зав­ши, пішли собі далі, а Хом­ка, не приміча­ючи, що їх не­має, не пе­рес­та­вав базіка­ти, ти­ка­ючи ру­кою то на ха­ту, то на ого­род, то на Псьол.

- Хомко! З ким ти го­мо­ниш?- крик­ну­ла до йо­го у вікно ста­ренька ба­бу­ся, дер­жа­чи на ру­ках ма­леньку ди­ти­ну, а не­ве­лич­ко­го хлоп­чи­ка при­дер­жу­ючи за моту­зи­ну, кот­рою він був підпе­ре­за­ний, щоб, бу­ва, не ви­пав у вікно.

- Та тут! - мах­нув ру­кою Хом­ка і усміхнув­ся…- Всі за­ви­ду­ють на на­шу ха­ту. Діждіть, ка­жу, своєї та­кої… Еге! Я три ро­ки веш­тав­ся по місту, схо­див йо­го з краю в край, а яснішої і ве­селішої не ба­чив ха­ти.

- Що він ка­же, тітко Ориш­ко? - по­чув­ся слаб­кий привітний го­лос з-за ба­бусі, і з-за спи­ни її по­ка­за­ло­ся бліде лич­ко мо­ло­дої мо­ло­диці.

- Не на­лю­бується ха­тою.

- Мамо, ма­мо! - крик­нув, усміха­ючись, хлоп­чик, - а де та­то?- і стриб­нув з лут­ки пря­мо на ру­ки ма­тері.

У за­па­лих чор­них очах мо­ло­диці блис­ну­ла якась іскор­ка, по зблідло­му лич­ку роз­ли­лась во­на ти­хою радістю. Мо­ло­ди­ця при­гор­ну­ла хлоп­чи­ка, поцілу­ва­ла і пос­та­ви­ла на лаві.

- Стій, Кар­пи­ку, стій. Та­то прий­де, риб­ки при­не­се, а я Кат­ру­сю по­го­дую, - і во­на прос­тяг­ла ру­ки до не­ве­лич­кої дівчин­ки, що сиділа на ру­ках у ба­бусі і тяг­ла­ся до мо­ло­диці. Тут ко­ло роз­чи­не­но­го вікна, у кот­ре по­ди­ха­ла ти­хо про­хо­ло­да, во­на роз­по­ча­ла ди­ти­ну го­ду­ва­ти.

- Ти б геть пішла, Мот­ре, од вікна. Вітер віє, хоч він і не­ве­ли­кий, та все ж не­га­разд - і тобі і ди­тині.

Молодиця зня­ла­ся і пе­рей­шла на ла­ву у за­ти­шок.

Та се ж усе знай­омі. І Хом­ка кри­во­но­гий, Ориш­ка ку­хо­вар­ка, Мот­ря… Тілько Ва­си­ля й не­має.

А то хто су­не від Псла та з ма­лою мет­кою окунів у ру­ках? Та се ж і він, йо­го хо­да, йо­го пос­туп. Кар­пик гу­кає у вікно: - Та­ту, та­ту!- а він по­ка­зує йо­му мет­ку окунів, що про­ти сон­ця виб­лис­ку­ють, підки­да­ючи черво­ни­ми хвос­та­ми. Тілько чо­го він та­кий смут­ний, та­кий за­ду­ма­ний, аж змарнів, аж зігнув­ся мов, ко­ли б не чор­на бо­ро­да, що, як щітка, гус­то ви­си­па­лась і затіня­ла ве­ликі ями на що­ках, ска­зав би - він тілько що від болісті зняв­ся.

Так-так. Се ж він, се ж і йо­го ха­та, і йо­го сім'я.

Від'їжджаючи в сто­ли­цю, йо­му се дво­ри­ще по­да­ру­вав па­нич, на­ка­зу­ючи, ко­ли хо­че бу­ду­ва­ти­ся, то й де­ре­ва з лісу хай йо­го візьме. Ва­силь дов­го мо­су­вав­ся, див­ля­чись на ру­ду гли­ну сво­го чи­ма­ло­го клап­тя землі. Він ра­яв­ся з Мот­рею, з кот­рою швид­ко і од­ру­жив­ся, що йо­го ро­бить: чи роз­по­ча­ти будівлю, чи осе­ли­ти­ся тут, чи спро­да­ти - і гай­да на вільні сте­пи, на більший простір, йо­го тяг­ло ту­ди, ма­ну­ло, не­на­че магнітом при­тя­гу­ва­ло. Там во­ля, там ніщо не на­га­дає про йо­го му­ки, про йо­го не­во­лю. Так Мот­ря - нав­па­ки. Прав­да, що во­на тут звіда­ла ли­ха, тілько ту­та ж во­на устріла­ся із Ва­си­лем, он у то­му сад­ку во­на гу­ля­ла з ним, на сього Псла во­на час­то за­див­ля­ла­ся. За Мот­рею і Ориш­ка тяг­ла ру­ку, і батько та ма­ти Мот­рині:- За­ве­деш на чужі краї на­шу ди­ти­ну. Во­на не зна­ти­ме, що з на­ми бу­де, ми не зна­ти­ме­мо, що з нею. І довіку, мо­же, вже не по­ба­чи­мо­ся.- Зби­ли Ва­си­ля.

Воно б, мо­же, і не зби­ли йо­го, ко­ли б Йо­си­пен­ко, ку­пу­ючи йо­го ого­ро­ди­ну, не да­вав, мов на сміх, тілько де­сять рублів. Ва­силь плю­нув Йо­си­пен­кові у вічі і пішов у го­род най­ма­тись на станцію, ки­нув­ши Мот­рю з Ориш­кою у дворі. Батько та ма­ти ра­яли їй іти до їх, у се­ло, - во­на са­ма не схотіла, так уже во­ни зжи­ли­ся, здру­жи­ли­ся з Ориш­кою.

На станції служ­ба важ­ка - невільно: і вдень во­зи і се­ред ночі вста­вай та їдь. Ко­ли-не-ко­ли вир­веться Ва­силь до­до­му, навідається на го­ди­ну-дру­гу та й на­зад. Будь Ва­силь хоч один - ще б сяк-так, а то зду­має, яка Мот­ря… Во­на та­ка пал­ка, без­здорівна - і вхо­пе йо­го нудьга, за­пе­че за сер­це. Скілько раз він наміряв­ся ки­ну­ти сю станцію осо­руж­ну. Та як йо­го ки­ну­ти? Де ті п'ятде­сят рублів у рік узя­ти, що дає йо­му жид, та й від проїжджо­го ча­сом пе­ре­па­де. Там жінка з Ориш­кою у пансько­му дво­рищі по­ки ще мож­на, і сяк-так пе­реб'ються. А він? йо­му тре­ба ду­ма­ти. Кінчаться ті два ро­ки - і гай­да з пансько­го дво­ри­ща. І те­пер Йо­си­пен­ко насіда: тілько да­рем­но хліб пе­ре­во­ди­те. Ку­ди тоді? Тре­ба ж ду­ма­ти про за­хист: се­ред шля­ху не схо­ваєшся, та й з шля­ху про­же­нуть… Гіркі важкі дум­ки обійма­ли йо­го го­ло­ву, прой­ма­ли йо­го сер­це, мов ту­пим но­жем, різа­ли на шма­точ­ки. Він нарікав на до­лю, нарікав на бо­га, не то з заздрістю, не то з до­са­дою ди­вив­ся на кож­но­го за­мож­но­го. Він не зазіхав на йо­го доб­ро, - тілько чо­го ж та­ка неп­рав­да у світі: од­но­му і над­то ба­га­то, а дру­го­му і повіси­ти­ся при­ходиться на чу­жо­му. Час­то йо­му при­хо­ди­ло­ся проїзди­ти ши­ро­ки­ми сте­па­ми, дов­ги­ми ла­на­ми. Все то панське доб­ро, ко­лись по йо­му ко­ло­си­ло­ся жи­то, пше­ни­ця до­хо­ди­ла до чо­ловічої груді, - те­пер тілько бу­дя­ки чер­воніють, та си­няк синіє. Да­рем­не пус­тує зем­ля. Не ста­ло кріпацт­ва - ніко­му ора­ти. А скілько б то ся зем­ля про­го­ду­ва­ла, прик­ри­ла та­ких, як і він не­бо­рак? Все то не­на­ситність панська: і зо­ри, і засій, і збе­ри, ще й по­ло­ви­ну віддай йо­му, а то хай пус­тує. Дру­гий раз і мож­на б узя­ти, об віщо ж ти ру­ки за­че­пиш?.. Будь ти прок­ля­та, зем­ле! Як не гірко, а тут все ж без уся­кої спра­ви, го­ли­ми ру­ка­ми хоч що-не­будь за­ро­биш. І Ва­силь, зітхнув­ши тяж­ко, по­га­няє чу­жу ско­ти­ну. Ми­нув рік, тілько то й то­го, що Ва­силь узи­му вивіз де­ре­во з лісу. Знай­омий лісник не пос­ку­пив­ся, та й Йо­си­пен­ко ди­вив­ся крізь пальці, йо­му тоді са­ме нас­та­ла своя нез­го­да. Кри­во­го Хом­ку ви­пус­ти­ли з тюр­ми, а хит­рий стряп­чий прип­нув йо­го за крадіжку гро­шей. Усі ка­за­ли: