Мирний - Голодна воля, Мирний

теж ішли свої су­ди та пе­ре­су­ди. І вільні, бач, і кріпа­ки. Два ро­ки ще пок­ре­пи. На­що ці два ро­ки? Щоб ос­таннє вис­мок­та­ти з нас, щоб наг­лу­ми­ти­ся над на­ми на­ос­та­нок? Уже б кра­ще мов­ча­ти ці два ро­ки, а там зра­зу - і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і ро­би­ли.

Найбільше бу­ло кло­по­ту за зем­лю. Як це так, зем­лю да­ють, та за неї ще й пла­ти. Хіба ми за сотні рік не зас­лу­жи­ли тієї землі. То це довіку з не­волі не вилізеш? Тут, пев­но, щось та не так, щось та не те. За це діло тре­ба уміючи бра­тись, об­ди­ви­ти­ся кру­гом, а не так зо­па­лу. Тре­ба підож­да­ти, по­ди­ви­ти­ся, як то у дру­гих. До слуш­но­го ча­су, бра­те, до слуш­но­го ча­су!

Багато той слуш­ний час на­ро­бив деш­по­ту. Па­ни крик­ну­ли: "Бунт!" - і сотні ти­сяч мос­калів розб­ре­ло­ся по се­лах, ху­то­рах ро­зо­ря­ти не­ве­ли­ке кріпацьке доб­ро, ви­би­ва­ти з спин той слуш­ний час. Ба­га­то на­ро­ду побра­то, по­роз­сад­жу­ва­но у тюр­ми, по­зас­ла­но на Сибіру.

Ось прий­шла чут­ка - цар їха­ти­ме.

- До ца­ря, до ца­ря! - гук­ну­ли се­ла та ху­то­ри, - до йо­го піде­мо, йо­го по­пи­таємо. Чи це та во­ля, що він дав, чи дру­гу ще жда­ти.

Проїхав цар. Прой­шли йо­го сло­ва: "Не бу­де вам дру­гої волі", - з краю в край, вир­ва­ли не один гіркий докір з на­боліло­го сер­ця, ви­то­чи­ли не од­ну сльозу З кріпацьких очей. Па­ни зраділи, і зра­зу пішли пи­са­тись ус­тавні гра­мо­ти та спис­ки. Хто йшов на ви­куп. Хто зос­та­вав­ся на об­році. І ті жал­ку­ва­ли, і другі шко­ду­ва­ли. Один бог знає, що кра­ще - чи ви­куп, чи об­рок?

Гамзенкові усі зра­зу пішли на ви­куп. Ста­рий Гам-за, як не га­разд своє ха­зяй­ст­во вів, а про­те усі йо­го ве­ликі помістя бу­ли за­ло­жені в лом­бард. Мо­ло­до­му тре­ба десь гро­шей бра­ти, тре­ба з чо­го зап­ла­ти­ти. Він і сяк і так підхо­див під кріпаків. Од­ним по­обіцяв по­ля більше наріза­ти, дру­гих умо­вив, що йду­чи на ви­куп, во­ни відра­зу ста­ва­ли вільни­ми. Дво­ро­вих теж за­доб­рив: наділив їх да­рем­но ого­ро­да­ми, аби про­жи­ва­ли два ро­ки у йо­го, аби дог­ля­да­ли ху­до­би. А сам, упо­ряд­ку­вав­ши так, зра­зу май­нув у сто­ли­цю.

Пішли ро­ки за ро­ка­ми, один дру­го­го дов­ше, один дру­го­го важ­че. Пішли пе­реміни і нес­ли ут­ра­ту за ут­ра­та­ми для панів, та не­ве­ли­ку по­легкість і для кріпаків. По­душ­не рік од ро­ку більша­ло, ви­куп­не дой­ма­ло, земські та мирські збо­ри все при­бу­ва­ли та при­бу­ва­ли. А на пер­ший раз тре­ба ж і ха­зяй­ст­вом за­вес­ти­ся, одіти­ся, обу­ти­ся. Ко­ли панські маєтки пус­то­ши­ли­ся, еко­номії за­не­па­да­ли, пе­ре­хо­ди­ли в ру­ки купців, жидів, не більша­ло й не ши­ри­лось доб­ро кріпацьке. Ко­ли перші з го­ря розд­во­юва­ли ви­купні, другі - лед­ве кінці з кінця­ми зво­ди­ли.

Опустіло і ши­ро­ке чис­те дво­ри­ще се­ред Горішка, по­за­ми­ка­ли­ся, по­за­чи­ня­ли­ся сто­лярні двері ве­ли­ко­го бу­дин­ку. Ко­лись йо­го гомін, крик та співи ого­ло­шу­ва­ли, те­пер сум ти­хий прик­ри­ває, важ­кий спо­чи­нок спови­ва йо­го звер­ху до­ни­зу: не виг­ля­да­ють у ве­ликі вікна ви­го­до­вані об­лич­чя гор­нич­них, не пус­ка­ють ґедзиків про­хо­жим очи­ма, не роз­дається їх регіт го­лос­ний, їх за­ба­ви мо­лоді, - все те розб­ре­ло­ся, не знать ку­ди, по­хо­ва­ло­ся, не знать де, - одні пішли у місто за мос­ка­ля­ми, другі, ски­нув­ши до­рогі убо­ри, вер­ну­ли­ся на свої домівки, ого­ро­ди по­ло­ти, паш­ню жа­ти. Не вид­но й дов­го­об­ра­зих об­лич німих ла­куз, - десь їх дов­го­полі ба­ла­хо­ни то в шин­ку у жи­да заст­ря­ли, то зміни­ли­ся на сірі сіря­ки. Са­док теж за­пустів, заг­лух, ні чащі, ні до­рож­ки, - по­за­рос­та­ли бур'яном, глу­хою кро­пи­вою, цвіточні кру­га опо­ви­ла ди­ка бе­рез­ка, мо­лоді та до­рогі ще­пи сох­ли, кост­ру­батіли, - не бе­рег­ло їх до­зор­ли­ве око, не хо­ди­ли ко­ло їх ніж та пил­ка са­дов­ни­ка, сам він ку­дись подівся, десь без вісті забіг. Во­ню­ча бу­зи­на роз­коріня­ла­ся-розп­лод­жу­ва­ла­ся на волі.

Зате кріпацькі ого­ро­ди зацвіли квітка­ми. Не­ве­личкі хат­ки кру­гом дво­ри­ща, на­че гри­би, ви­рос­та­ли, ко­ло їх ви­сокі рожі, жов­то­га­рячі чор­ноб­ривці, па­ху­ча м'ята, м'ятий лю­бис­ток, зе­ле­ний барвінок, - те лізло ви­со­ко уго­ру, дру­ге сла­ло­ся по землі ни­зенько. По не­ве­лич­ких ого­ро­дах, на­че сто­рожі, сто­яли ши­ро­ко­го­лові со­няш­ни­ки, поміж ни­ми, як ру­та, зе­леніли кущі кар­топлі, дер­ли­ся уго­ру ци­бульні циб­ки, чер­воніла свек­ла, куб­ли­ла­ся дрібною гич­кою жов­то­га­ря­ча морк­ва, по не­ве­лич­ких ти­чин­ках вив­ся го­рох, ква­со­ля, а гар­бу­зи, роз­пус­тив­ши ши­ро­ко лис­тя, на­че шну­ром, кру­гом об­во­ди­ли не­ве­личкі гря­доч­ки. Ні бур'яни­ни се­ред їх, ні тра­ви­ни, тілько чор­на та пух­ка зем­ля чорніє поміж ого-род­ною рос­ли­ною.

В кінці сад­ка, під са­мим Пслом, поміж ку­ща­ми мо­ло­до­го виш­ни­ку біліє но­ва ха­ти­на. Ма­лась во­на бу­ду­ва­ти­ся на дві по­ло­ви­ни, та, вид­но, в гос­по­да­ря не-ста­ло дос­тат­ку, і він лед­ве спромігся на од­ну, та й то ще не зовсім. Про те го­во­ри­ла не­док­ри­та сте­ля, сяк-так при­ки­да­на бур'яна­ми та тру­хою, запліт для прис­пи не на­би­тий, не об­ма­за­ний. Вид­но, на­до­лу­жи­ло ха­зяїнові, по чу­жих ха­тах жи­ву­чи, і він мерщій поспішав з своєю. А ши­ро­ко бу­ла за­ду­ма­на ха­та: ви­сокі руб­лені стіни, не­помірне ве­ликі вікна ка­за­ли про те, хва­ли­ли­ся, що ха­зяїн їх мав дум­ку ви­бу­ду­ва­тись на сла­ву. Повз неї як­раз про­ля­гає до­ро­га з го­ри до бро­ду, і тілько не­ве­лич­кий рівець одрізняє двір од шля­ху, - ні воріт, ні ти­ну не­має, не вид­но йо­го і з дру­гих боків, від сад­ка тілько непо­ла­ма­ний за­бор схи­лив­ся, пе­ре­ви­тий ко­лю­чою бе­рез­кою. Ось шля­хом про­хо­дять два чо­ловіки, на за­робітки, вид­но, су­нуть, не­бо­ра­ки, бо ве­ликі тор­би у їх за спи­ною, ко­си на пле­чах, на­че руш­ниці у мос­калів. Вид­но, знай­ома їм ця до­ро­га, вид­но, не раз во­ни хо­ди­ли на брід, бо так тяг­нуть сміло. Ось во­ни, за­ба­чив­ши ха­ту, уп'яли свої очі на неї.

- Іч, і тут уже хтось бу­дується! - ска­зав один.

- Та ще які ва­ви­ло­ни! - до­дав дру­гий.

- Щось, вид­но, - за­мож­не? - од­га­ду­вав пе­рший.

- Навряд. Ти ди­вись, як ук­ри­та ха­та і прис­пи кат має, і ого­рожі.

- Видно, наш брат, Сав­ко? - Наш, та без тол­ку. Хотіло­ся по-пансько­му, а вий­шло - по-со­ба­чо­му.

- З сього де­ре­ва мож­на он яку ха­ту збу­ду­ва­ти, а він і на од­ну не спромігся.

Саме про­ти вікон во­ни ста­ли і об­див­ля­ли­ся ха­ту, ого­род.

- Огород і ве­ли­кий, та дур­ний, - ска­зав, по­мов­чав­ши, один.

- Сама гли­на, - до­дав дру­гий.- Мов уже гіршо­го і не бу­ло де.

- Піди ж ти! Тісно, брат, те­пер ста­ло. Ба­га­то на­шо­го бра­та нам­но­жи­лось, ско­ро один на од­но­му бу­де жи­ти.

- Тепліше бу­де, - засміявся пер­ший.

Ось двері рип­ну­ли, з їх вип­лив кри­вий дідусь.

- А що вам? - спи­тав­ся він, нап­рям­ля­ючись до про­хо­жих.

Прохожі зам'яли­ся.

- Чи сю­ди до­ро­га на брід?- спи­тав­ся один.

- Сюди-сюди.

- То-то я й ка­жу це - сю­ди, а він ка­же - ні. Торік мов ми