Мирний - Голодна воля, Мирний

ні Мот­ря ніко­ли сло­ва не ка­за­ли, а Ориш­ка тро­хи не щод­ня кло­по­та­ла­ся.- Ко­ли б йо­му де місце знай­ти - знов би мов на світ на­ро­ди­лась, а то він як спич­ка та стри­мить у моїх очах.

Та про зи­му нічо­го кло­по­та­тись. Ще літом сякі-такі сто­ро­жові ро­бо­ти лучаються, а зи­мою які? Та ще в такі ро­ки, ко­ли са­ме зня­лась кріпач­чи­на: пустіли панські маєтки, руй­ну­ва­ли­ся ве­ликі гос­по­дарст­ва, а кріпацт­во і го­ле й го­лод­не сто­яло се­ред тієї ве­ли­кої руїни і не зна­ло, що йо­му ро­би­ти, за що узя­ти­ся, до чо­го свої вільні ру­ки при­ло­жи­ти. Не та­кої йо­му жда­ло­ся волі. Во­но жда­ло за свою віко­ву пра­цю шмат­ка да­ро­вої землі. Йо­му, прав­да, й да­ва­ли, тілько стілько, щоб аби з го­ло­ду не про­пас­ти, та й за ту за­кер­ву­ва­ли та­ку пла­ту… Кріпацт­во не хотіло та­кої землі, кот­ру у лю­бо­го де­шев­ше мож­на бу­ло ку­пи­ти, во­но не ду­ма­ло, щоб та­ка неп­рав­да по­вин­на бу­ла вчи­ни­тись, що їх го­ре, їх болі дійдуть же до то­го, ко­му про те тре­ба зна­ти, во­но надіялось. Надія - ве­ли­ка ду­рисвітка, на­че на це­пу дер­жить чо­ловіка. Не будь її - пев­но, не бу­ло б то­го го­ря, яке ча­сом при­хо­диться пе­ре­жи­ва­ти. А во­на - це го­ре зуміє скра­си­ти і зли­ден­ну до­лю прик­риє, хоч ла­та­ми, хоч ждан­ням. І на сей раз кріпа­ки, ук­ри­ва­ючись ла­та­ми та дав­ля­чись гірким хлібом з ос­тю­ка­ми, жда­ли…

Вони ба­чи­ли, як один за дру­гим панські маєтки за­не­па­да­ли, ве­ликі сте­пи не­орані, несіяні пус­ту­ва­ли…- От­же да­рем­но зем­ля про­па­дає, а ми б її, як квітку ту, при­че­пу­ри­ли… Та не нам во­на - не на­ше, - зітхнув­ши, ка­за­ли во­ни і жда­ли… З то­го ждан­ня ви­рос­ли, ко­му тре­ба бу­ло, ве­ликі бучі.

Горішанам не при­ве­ло­ся ні жда­ти чо­го од волі, ні бун­ту­ва­ти. Во­ни все, що мож­на бу­ло, одібра­ли. Па­нич об­да­рив їх ого­ро­да­ми, а зем­лю прий­шло­ся їм ви­куп­ля­ти. їм ска­за­ли, що во­ни те­пер уже об­щест­во і по­винні виб­ра­ти собі ви­борців: ста­рос­ту, збор­щиків, де­сят­ників. Ніхто не знав, на­що той ста­рос­та, на­що ті де­сят­ни­ки, збор­щи­ки, як і ко­го їм ви­би­ра­ти. Ми­ро­вий їм поміг.

- Хто у вас був при­каж­чи­ком?

- Йосипенко.

- Ну, от вам і ста­рос­та, - ска­зав він.

- То це зно­ву пан­щи­на вер­тається? - обізва­ло­ся декілька го­лосів.

- Яка пан­щи­на? Пан­щи­на вже не вер­неться! Ви крес­тя­не-собст­вен­ни­ки.

- А на­що нам отой ста­рос­та?

- Щоб по­ряд­ку­вав між ва­ми. Ко­ли нуж­но від ме­не що вам на­ка­зать - не всіх же кли­ка­ти вас. Ста­рості я й на­ка­жу.

- То хай бу­де Йо­си­пен­ко ста­рос­тою.

- А пла­та іти­ме йо­му за се?

- Ні-це безп­лат­но.

- Ну, то хай він бу­де. Він чо­ловік за­мож­ний. Ко­ли Який день про­гу­ляє - йо­му нічо­го.

Записали Йо­си­пен­ка ста­рос­тою. За­можнішо­го виб­ра­ли збор­щи­ком, щоб по­дат­ки зби­рав та но­сив у Каз­ну, а за де­сят­ників дов­го ба­ла­ка­ли і прий­шли до то­го, що де­сят­ни­кам або ж пла­ту по­ло­жи­ти, або ж усім по черзі вип­рав­ля­ти цю од­бу­чу.

Хтось по­ра­яв був кри­во­но­го­го Хом­ку.

- Хомку? - вик­рик­нув хтось.- Ку­ди йо­му? Зайців тілько ло­ви­ти?!

- А що ти ду­маєш? Хіба та­кий зай­ця не до­же­не?- жар­ту­вав дру­гий.

- Де тобі до­же­не, ще й ви­пе­ре­де. Гро­ма­дя­ни ре­го­та­лись.

- Нам та­ко­го пруд­ко­го не тре­ба - забіжить без Вісті!

Так і не при­ве­ло­ся Хомці де­сят­ни­ку­ва­ти. Гро­ма­да при­су­ди­ла кож­но­му од­бу­ва­ти де­сят­ни­ку­ван­ня по черзі.

Василь зди­ву­вав­ся, ко­ли, надійшов­ши до­до­му, йо­му жінки роз­ка­за­ли про сход, ко­го ку­ди виб­ра­ли.

Василеві бу­ло най­до­садніше, що Йо­си­пен­ка виб­рали ста­рос­тою.

- Не знай­шли чеснішо­го, прямішо­го чо­ловіка. Злодія одібрать, га? Ну й го­ло­ви! Не дав­ся їм уз­на­ки Йо­си­пен­ко, при­каж­чик. Ра­зом уже бу­ло б йо­го наз­на­чи­ти і збор­щи­ком, щоб хар­лав ми­рянські гроші.

- Чи чуєш, Ва­си­лю, - ска­за­ла Ориш­ка, - не на­ше і не нам! Самі виб­ра­ли-хай самі і справ­ля­ються. Нам ко­ли б льго­ту при­жи­ти - за­пи­ше­мо­ся у міща­ни. Там і по­дат­ки менші.

Василь не уняв­ся; у йо­го бу­ла інша дум­ка - "Чо­го нам у міща­ни лізти, своїх ки­да­ти. Уже ко­ли тут бу­ти. - то ра­зом з своїми яр­мо тяг­ти".

І він пішов по де­ревні хо­ди­ти та ви­бо­ри сла­ви­ти.. Ко­жен сам на сам, ба­ла­ка­ючи з Ва­си­лем, су­див гро­ма­ду.

- От ви всі од­на­ко­во ка­же­те! А що ж у гро­маді, ка­за­ли? Чи не самі ви­би­ра­ли?- га­ря­чив­ся Ва­силь.

- Нема у нас та­ко­го, щоб на­ми во­див, був за ва­таж­ка. Пос­ред­ник ска­зав - Йо­си­пен­ко, - ну і Йо­си­пен­ко. Та й те вп'ять. Не зна­ли, які обов'язки.. Хай вислу­же свій строк - роз­ди­ви­мось, по­ба­чи­мо.

До Йо­си­пен­ка хоч не швид­ко, а дійшли ті Ва­си­леві го­мо­ни.

- І яке йо­му діло? Що він між на­ми? Жидівський най­мит! І знав би сво­го жи­да, а не ліз, ку­ди йо­го го­ло­ва не влізе.