Мирний - Голодна воля, Мирний

вип­ро­си­ти в уп­ра­ви­те­ля не­ве­лич­кий шма­то­чок ціли­ни за­раз біля Горішка, буцім для се­бе, і зо­рав­ши де­ся­тин чо­ти­ри на хліб, з півде­ся­ти­ни ки­ну­ла на ого­род. Че­рез дру­го­го ку­ма во­на по­зи­чи­ла в еко­номії пше­ниці на засів, на ого­ро­ди­ну уже сяк-так самі нас­тя­га­лись, - то­го вип­ро­ха­ли у дру­гих, то­го по­обіця­ли вер­ну­ти, як уро­де, а що - ку­пи­ли. Нас­та­ло літо.- Ще ні на чиєму полі не бу­ло та­кої доб­рої пше­ниці, як у Ориш­ки, нічия ого­ро­ди­на не за­да­ла­ся та­ка пло­дю­ча. Зе­ле­них свят тілько дізнав­ся Ва­силь про те. Він зра­на прий­шов до­до­му на цілий день і, но­ся­чи си­на, ду­мав, яка-то йо­го до­ля жде. Після обіду йо­му ста­ло сум­но, тяж­ко. Дум­ка про свій за­хист, про своє прис­та­ни­ще не да­ва­ла йо­му радіти. Ка­ба­нець кли­кав йо­го до шин­ку по­гу­ля­ти, та Ва­силь не схотів. По­ну­рив­ши го­ло­ву, сидів він і слу­хав жіно­чо­го мов­чан­ня. Один Хомка плес­кав, не знать що.

- Тобі сум­но у нас, - ска­за­ла Ориш­ка, див­ля­чись на Ва­си­ля.

- Ти б пішов хоч про­хо­диться по по­лю, по­ди­вив­ся на на­шу пше­ни­цю, ого­ро­ди­ну.

- Яку пше­ни­цю? Яку ого­ро­ди­ну?

- Там на горі, ко­ло Вов­чої до­ли­ни. Ва­силь при­га­дав, що справді ба­чив не­ве­лич­кий кла­поть, засіяний пше­ни­цею.

- Чого ж він наш?

- Ти хіба не знаєш? - пи­та Мот­ря.

- Та цить! - крик­ну­ла на неї Ориш­ка, досі мор­га­ючи та по­ка­зу­ючи на Мот­рю, щоб мов­ча­ла.

- Багато є на­шо­го та­ко­го! - по­ну­ро од­ка­зав Ва­силь.

Спершу Мот­ря, а потім Ориш­ка роз­ре­го­та­лись. Далі вже Мот­ря роз­ка­за­ла, як і че­рез віщо то їх пше­ни­ця.

- То ходім справді по­ди­вим­ся, - ка­же Ва­силь. Не­дов­го во­ни зби­ра­лись. Ва­силь узяв си­на на ру­ки, жінка ряд­но і пішли, зос­та­вив­ши Хом­ку глядіти ха­ти.

Сонце са­ме всту­па­ло в літню по­ру, ще не пек­ло, а тілько привітно гріло. Зем­ля уб­ра­ла­ся в па­ху­чу і свіжу рос­ли­ну, - ні лис­точ­ка жов­то­го, ні стеб­ли­ни су­хої нігде не за­ба­чиш, все не­на­че зе­ле­ною сук­нею вкри­то. Дрібний спо­риш ук­рив і са­мий шлях, по йо­му не­ве­лич­ким рівцем пробіга­ють тілько дві колії, а кру­гом по­ля, сте­пи. По їх зе­леній ска­тер­тині так і біга, так і грає со­няч­не проміння. Повітря чис­те, про­зо­ре, ні пи­лин­ки нігде, по йо­му пла­ває весіннє птаст­во і роз­си­пає свою радісну пісню. Гар­но у та­ку по­ру у полі, не на­ди­виш­ся, не на­ди­шеш­ся. І Ва­си­леві гар­но. Жи­ву­чи в го­роді, він так од­вик од сього прос­то­ру польово­го, од сього повітря свіжо­го, що він, на­че за­ча­ро­ва­ний ішов… Ши­ро­кою хви­лею нес­ли­ся па­хощі польових квіток з усіх боків. Він при­га­дав здо­ро­венні за­го­ни та ко­нюшні на станції, їх па­хощі… І йо­го сер­це на­че хто у жмені зда­вив. А як прий­шли на ни­ву, як об­ди­вив­ся він буй­ну пше­ни­цю, квіту­чу ого­ро­ди­ну, - він не­ма­ло ди­ву­вав­ся жіно­чим роз­по­ряд­ком, а більше всього Оришці. - Як се ви, тітко Ориш­ко, так усе зро­би­ли? Ориш­ка роз­ка­за­ла, хто зем­лю на се­бе про­хав, хто орав, хто засівав. Ва­силь при­га­дав сло­ва Ка­бан­цеві і пой­няв йо­му віри, що ча­сом і без ха­зяй­ської спра­ви мож­на зем­лю об­роб­ля­ти, що ха­зяй­ст­во не зра­зу при­ходе, а на­жи­вається дов­ги­ми ро­ка­ми. Він рішив­ся сього ро­ку до­бу­ти і по­чать ха­зяй­ну­ва­ти. З осені він безп­ремінно най­має де­ся­тин з п'ятнад­цять, а то і всі двад­цять по­ля. Хай він п'ятнад­цять рублів орен­ди зап­ла­те, п'ятнад­цять за оран­ку, п'ятнад­цять за насіння… Півсотні рублів… а півсотні ще у йо­го зос­та­неться. Бу­де на харч. Та най­ма­ти­ме так, щоб і ціли­ни при­хо­пи­ти, бакшу за­ве­де. Ніщо так не ко­рис­не, як бак­ша. Один знай­омий бакшівник хва­лив­ся йо­му торік, що до півсотні з де­ся­ти­ни ви­ру­чив. З де­ся­ти­ни - півсотні, а п'ять де­ся­тин - дві з по­ло­ви­ною сотні. І Хомці бу­де ро­бо­та, зоп­не курінь і бу­де сто­ро­жи­ти, а то от нігде не най­де місця… А дві сотні - гроші та ще й чи­малі, і бу­ду­ва­ти­ся тоді мож­на. Та вже ж і ви­бу­дується він не так, як бу­ду­ються лю­ди - ха­та як хлів, вікон­ця - діроч­ки якісь. Він он яку до­ми­ну роз­поч­не…

Далеко, да­ле­ко за­нес­ли Ва­си­ля дум­ки се­ред прос­то­ру польово­го, се­ред повітря свіжо­го, теп­ла привітно­го. І все те так здається, що ось мов він сьогодні усе те затіває, пе­ред йо­го очи­ма все те коїться. Сер­це йо­го сти­ха і радісно б'ється. Ориш­ка при­ляг­ла на ряд­нинці, ку­няє. Мот­ря си­дить ко­ло неї, дер­жить на ру­ках си­на і сти­ха співає "Удівоньки". Тон­кий і ти­хий її го­лос роз­хо­диться по ниві, зли­вається з ще­бе­тан­ням пта­шок. Гар­но, бо­же, як гар­но на світі. І бідно­му ча­сом бу­ває, що він за­бу­ває свою бідно­ту, за­ко­ли­ше свої болісті, уло­же спа­ти чор­ну нуж­ду і спов­няється йо­го ду­ша та­ким по­коєм.

Трохи не до смер­ку до­сидів Ва­силь на ниві, йо­му так не хотіло­ся іти до ха­ти, а ще більше не хотілось у го­род. Уже зорі ви­си­па­ли на небі і місяць по­чав схо­ди­ти, як він ру­шив з до­му.

VI

Минало літо, за­хо­ди­ла осінь. Уже пше­ни­цю звез­ли і ви­мо­ло­ти­ли, а Ва­си­ля так і ма­ни­ло, так і тяг­ло в по­ле. Той май­овий день не ви­хо­див у йо­го з пам'яті. До то­го він та­ки най­няв п'ятнад­цять де­ся­тин по­ля. П'ять уже зо­рав на зяб, ос­танні зос­та­вив на яри­ну, баш­тан і ого­ро­ди­ну. Він ро­щи­ту­вав, що років з два мож­на жінкам і в сусідах про­жи­ти, він слу­жи­ти­ме і так-сяк пе­реб'ються, по­ки на свою осе­лю збе­руться. Кож­но­го свя­та, кож­ної неділі він навіду­вав­ся до­до­му: і Кар­пик йо­го ра­ду­вав, і свин­ка, і па­ра ове­чат, що ку­пи­ли жінки, а най­більше хліб, по­ле. Він що­ра­зу бігав до йо­го навіду­ва­тись, ми­лу­вав­ся гус­тим, як щітка, жи­том, чор­ною ріллею, що так че­пур­но пе­ре­орав Ори­щин кум на яри­ну. У зли­ден­но­му Ва­си­ле­во­му гос­по­дарстві Ориш­ка ве­ли­ку си­лу ма­ла, у ве­ликій при­годі ста­ва­ла. Во­на за рідну матір бу­ла мо­лодій Мотрі, за щи­ру по­рад­ни­цю Ва­си­леві і гос­по­ди­нею в хаті. Доб­ре знай­ома з усіма горіша­на­ми, во­на з то­го ви­га­ду­ва­ла ве­ли­ку ко­ристь для не­ве­ли­ко­го ха­зяй­ст­веч­ка: той те, той дру­ге зро­бить, то тим, то дру­гим наділить. Не ма­ючи нічо­го ні за со­бою, ні пе­ред со­бою, во­на жи­ла, не зна­ючи ні нуж­ди, ні не­дос­тачі, - всього уво­лю зуміла роз­до­бу­ти Ориш­ка. Прав­да, що й са­ма во­на нев­си­пу­че пра­цює, - що собі то й собі, а то й лю­дям: то­му візьметься півмітка нап­ряс­ти, то­му мо­ток, то­му ос­нує ос­но­ву, хво­ро­го одвідає, по­рає ліки. Як у бо­га за па­зу­хою жи­ли біля неї Мот­ря та Хом­ка. От од­на жур­ба з Хомкою, ні к чо­му не при­год­ний до­ма, він не мав місця і на сто­роні. А і їсти, і пи­ти тре­ба, та не го­ло­му ж і хо­ди­ти. Один Хом­ка тілько і був жур­бою зад­ля Ориш­ки. Ні Ва­силь,