Джефрі Тріз - Слідами змови

">[10]. Прокинувшись від холоду на світанку — адже стояв жовтень, — ми попленталися Стрендом[11] і крізь відчинені ворота Темпл Бар побачили велику церкву святого Павла, що височіла на горбі в центрі міста.

Кіт анітрохи не розгубилася, опинившись у заплутаному мереживі вузеньких вуличок серед величезного натовпу, і вперше, відколи почалась наша подорож, я слухняно пішов за нею.

— Театр знайти дуже легко, — запевняла вона. — Треба йти прямо до Лондонського мосту, а театр зразу на тому боці Темзи.

Всі театри містилися за межами лондонського Сіті, де лорд-мер не мав права заборонити вистави. Щоб ви собі уявили, яке велелюдне місто Лондон, я лише скажу, що в ньому не один театр, а кілька, і хоч водночас з театральними виставами там бували такі видовища, як звіринці з ведмедями і півнячі бої, тисячі людей приходили подивитися на гру акторів.

Я не буду докладно описувати, як ми пробиралися через місто, скажу лише, що врешті ми опинилися перед «Глобусом». Це був новий гарний театр, збудований спеціально для трупи Бербеджа, що його актори звалися слугами лорда-камергера. Та коли ми спитали містера Бербеджа, нас одіслали в театр «Завіса», куди трупа перейшла на зимовий сезон: чудова нова будівля «Глобуса» не мала даху, і глядачі сиділи просто неба.

Нам довелося вертатися мостом і плентатися через увесь Лондон аж на Фінсбері Філдз. Однак цього разу нам пощастило, бо в театрі саме йшла репетиція.

За кілька хвилин до нас вийшов сам Бербедж, тримаючи в руці пожмаканого листа. Це був високий чоловік атлетичної статури з дуже запальною вдачею, в чому ми відразу ж пересвідчилися.

— Що таке? Яка там скоїлася халепа? — накинувся він на нас, наче то ми хвицнули Десмонда й зламали йому ногу. — Десмонд скалічів? Лежатиме десь цілий місяць? Нічого не хочу знати. Він мені потрібний. Перекажіть йому, щоб він негайно видужав. Він повинен з'явитися на сцені, хай навіть на милицях! Так йому й скажете!

Я аж онімів од несподіванки, але Кіт люб'язно пояснила:

— Ми не збираємося йти назад.

— Що? — здивовано вигукнув Бербедж і, позирнувши на листа, пирхнув: — А, зрозуміло, місіс Десмонд питає, чи можу я вас узяти на сцену… Ви врятували Десмондові життя. Яка в бісового батька з цього користь, коли старий дурень все одно зламав собі ногу? — Він знову зіжмакав листа й шпурнув його собі під ноги. Разом з листом він розтоптав усі мої надії на майбутнє. — За що вона вважає мій театр? За школу? Хлопці, хлопці й хлопці! Всі присилають мені хлопців! Невже вони гадають, що я снідаю хлопцями? Греблю я ними гатитиму, чи що? Хлопці за хлопцями — довготелесі й куці, нахабні й плаксиві. Через них я скоро розум страчу. І кожен грає гірше за попереднього.

Він сердито змахнув рукою і почав відштовхувати нас до дверей. Та я не хотів здаватися.

— Ми не такі, як інші, — почав був я.

— Це я чую від кожного, — перебив він. — Всі ви відрізняєтесь один від одного, як гнилі яблука — гнила місцина в них щоразу інша.

— То послухайте хоч його, він добрий актор, — докинув я квапливо. — Почули б ви, як плескали йому в Ланкастері, Престоні та Манчестері…

Бербедж зневажливо засміявся.

— Не маю сумніву, що він прегарно верещить і шепеляє. Але те, що подобається в такому закапелку, як Манчестер, для Лондона не годиться.

— Невже ви навіть не прослухаєте нас? — спитала Кіт.

— На жаль, ні. Ніколи мені, та це нічого й не дасть. Такі хлопці нам не потрібні. Бувайте здорові.

На цьому й скінчилася наша розмова.

— Не журися, — сказала Кіт, беручи мене за руку, коли ми опинилися надворі. — В Лондоні є й інші театри.

Вона мала слушність. Ми обійшли їх один по одному. Спочатку ми подалися в Саутварк до театру «Троянда». Потім побували в «Лебеді», що містився в Періс Тарден, і «Блекфраєрзі», де, як нам було відомо, виступали трупи з самих хлопців. Ми гадали, що там напевне знайдемо собі роботу. Але нічого з того не вийшло. Такі ж самі наслідки мали й наші відвідини театру святого Павла, що був поряд з однойменною великою церквою. Як виявилося, туди брали тільки тих хлопців, що скінчили школу святого Павла. Відмовили нам ще й тому, що не могли нібито зрозуміти нас через нашу камберлендську вимову. Отож ми лишилися на вулиці, нікому не потрібні, і лише кілька шилінгів були між нами й голодною смертю. Якщо нам не пощастило знайти роботу, яку ми вміли робити, то годі й сподіватися, що нас візьмуть десь-інде.

Здорожені та змучені недолею, ми посідали на лаву біля корчми на Фліт-стріт. А ще треба було подбати за ночівлю й чимось підживитися. Ми так запекло шукали роботи, що зовсім забули про їжу, і з самого ранку в нас не було й крихти в роті.

Кіт гірко продекламувала:

Нарешті зиму нашої незгоди Перетворило сонце Йорка в ясне літо…

— Де вже там! — буркнув я.

Якийсь молодий чолов'яга, що стояв на порозі, озирнув нас гострим оком і підступив до лави.

— Ну, як вам повелося? — спитав він лагідно.

Ми здивовано глянули на нього. Вперше, відколи ми зайшли до Лондона, до нас звернулися з добрим словом.

— Я бачив, як ви зранку розмовляли в театрі з Бербеджем, — пояснив незнайомий.

— О, ви там граєте? — зацікавилася Кіт. Пробую, — відповів незнайомий, посміхаючись очима. — Але мені не дають великих ролей, — скромно додав він.

— Ми б залюбки взялися за найменшу, — докинув я, — та нас навіть не хочуть слухати.

— Я знаю, — мовив із щирим співчуттям незнайомий. — Важкенько