Джефрі Тріз - Слідами змови

доводиться тим, хто вперше попав до Лондона. Я це знаю з власного досвіду. — Він знову всміхнувся і витяг з кишені камзола рукопис. — І все ж таки вас прослухають. Зможете прочитати мою руку.

Письмо було препогане, але ми його розібрали. Сам я декламував абияк. Адже цей чоловік признався, що він не з першорядних акторів. То як він зможе допомогти нам, навіть коли йому сподобається наше читання? Але Кіт читала, як завжди, коли їй до рук потрапляла роль, — вкладала в неї всю свою душу й серце.

Прийди ж, о ніч! Прийди, прийди, Ромео! Мій день вночі, прилинь же разом з нею І заіскрись мерщій на крилах ночі Біліш, ніж сніг на ворона крилі![12]

— Добре, — хрипким од хвилювання голосом сказав молодик, коли вона скінчила. — Знаєш, з усіх хлопців ти перший не споганив цього монолога. Всі інші різали його без ножа.

— Яка ганьба! Адже він такий гарний!

— Он як! Тобі подобається? — молодик щиро зрадів. — Слухайте-но, зайдімо краще сюди, повечеряємо й побалакаємо про справи. Може, я таки допоможу вам. Як вас звуть? Звідкіля ви? Я сам із Стретфорда. Моє прізвище Шекспір.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
ЗНОВУ НЕБЕЗПЕКА

З усіх людей, що їх мені доводилося стрічати на своєму віку, Віл Шекспір найкраще розумів людську душу.

Тоді йому ледве минуло тридцять років, і слава його ще була попереду, але нам, набагато молодшим, він здавався вщерть повним життєвої мудрості. Так само, як і я, він прибув до Лондона шукати долі, але це брехня, що йому теж довелося тікати з Стретфорда, рятуючись од слуг закону. Однак і він народився в селянській сім'ї, вмів стригти вівці й возити сіно. Бувало, він ззирався зі мною очима, коли я нудьгував за домівкою, і погляд його красномовно говорив: «Я тебе чудово розумію».

Того вечора він почастував нас доброю вечерею, бо, за його словами, щойно скінчив нову п'єсу і театр сплатив йому за неї шість фунтів. Мені ще й зараз стоїть перед очима його обличчя, схилене над заставленим стравами столом. Миготливе полум'я свічки поблискує в його очах і освітлює високе чоло з пасмами рідкого чорнявого волосся.

Він слухав наші розповіді про життя в Десмондовій трупі й сміявся, почувши, як погано нам гостювалося в його рідному Стретфорді-на-Евоні. Не так весело засміявся він, дізнавшись, що найпопулярніша п'єса була його власна комедія «Два веронці».

— Тепер усі вхопилися за мої п'єси, — сказав він, — але, крім нашої трупи, ніхто не платить мені за них ні шага. Аби змога, вони б крали мої п'єси ще в рукописах. Ці люди справжні пірати, театральні пірати.

Ми жадібно слухали кожне його слово, бо щиро кохалися в театрі й хотіли знати якомога більше про лондонських акторів. Ми відчували, що все тепер буде гаразд. Шекспір дав нашим шлункам їжу, а серцям — надію. Нарешті, коли ми почали куняти за столом, він покликав господаря, домовився з ним, що ми переночуємо в корчмі безкоштовно, і загадав розшукати його завтра в театрі «Завіса».

Цього разу в театрі нас привітали зовсім інакше. Бербедж був ласкавий, як весняне сонечко, і зустрів нас так, ніби бачив уперше в житті.

— Котрий із них ваша пречудова Джульєта? — спитав він.

— Оцей, — відповів Шекспір, виштовхуючи Кіт наперед і даючи їй у руки п'єсу. — Послухайте-но.

Кіт почала читати:

Прощайте! Чи побачимось ми з вами – Те знає бог… Якийсь холодний страх Мені проймає млосно жили й наче Морозом сковує гарячу кров…[13]

Коли вона замовкла, Бербедж ляснув себе по нозі й захоплено вилаявся:

— Грім і блискавка! Крім того, він пасує до цієї ролі! — Потім він повернувся до мене і з сумнівом поглянув на моє подряпане лице. — А цей що вміє? Він начебто не дуже схожий на італійську красуню.

— Він комік з народження, — сказав Шекспір. — Аби ви почули, як він учора розказував про літні гастролі Десмондів, удаючи всіх, кого вони зустрічали. Ну ж бо, Пітере, прочитай роль Джульєтиної мамки, і хай це буде найсмішніша в світі стара плетуха.

Я старався, як міг, хоч і важко грати смішну роль перед двома-трьома глядачами. Все ж таки моя гра, здається, їх задовольнила, бо Бербедж погодився взяти в трупу й мене. Мамки грати мені не довелося — в них уже був для цієї ролі хлопець, але мені віддали інші невеликі ролі, наприклад леді Монтекі, й запропонували вивчити більші, щоб я зміг замінити основних акторів, коли який захворіє.

Ми з Кіт вважалися за Шекспірових учнів. Театр платив йому по чотири шилінги за кожного з нас, але він оддавав їх цілком у наші руки. Як більшість професійних акторів, він був співвласник театру й одержував певну частку прибутків. Якби ми були дорослі, то теж могли б стати пайовиками, сплативши деяку суму грошей, або вважалися б за найманих акторів й одержували щотижневу платню — від п'яти до восьми шилінгів.

Тим часом, маючи на двох вісім шилінгів, ми ледве животіли. Шекспір допоміг нам знайти поблизу театру кімнатку на горищі й порадив, де можна дешево харчуватися. Холодно й голодно було тієї зими в Лондоні; над річкою здіймався туман, що змішувався з кіптявою тисяч коминів. Як я