Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

— Поговоріть з рибалками на набережній, — порадив майор і поклав трубку.

Завагався: йти на завод чи на набережну? Недарма ж Скорич звернув увагу на рибалок. Що б воно значило?.. Якщо швертбот причалив до набережної, то рибалки повинні були те бачити. Не всі, а один-два, хто постійно куняє над вудкою. Що ж, ідея непогана. Може, отримаю ще одне свідчення про появу школяра на набережній. Але й воно мало що дасть, бо хлопчина дзвонив додому після тренування. Дзвонив…

Той дзвінок гесть-чисто перекреслював усі мої припущення. А останні дзвінки з мовчанкою взагалі зводили нанівець розшук, якщо вважати, що зникнення — винятково сімейна драма. У мені закипала злість, бо гаяв час, а майор займався серйозними карними справами, ще й змушений був відволікатися на дрібниці.

І все ж я, ніби машинально, поїхав на завод. До рибалок піду опісля. Нікуди вони не дінуться. Не розумів чому, але хотілося зловити Табурчака на якійсь неправді.

Вийшов на зупинці біля заводу. На фасаді чотириповерхового будинку управління стрілки електрогодинника показували без десяти хвилин одинадцяту. Звірив із своїм — точно. Відвідувачі стояли біля віконця бюро перепусток і під дверима відділу кадрів. Я подзвонив внутрішнім телефоном Копієвській.

— Ганна Микитівна?

— Я.

— Це Загайгора. Як ми й домовилися…

— Через кілька хвилин я до вас вийду, — перебила.

— А як?.. — Та вона поклала трубку, і я не встиг запитати, як ми впізнаємо одне одного.

Цікаво, що вона за людина, безпосередній начальник Табурчака? Постачання — клопітне діло. _ Всі підрозділи виробництва чогось вимагають і постійно чогось не вистачає. Щоденне смикання, напруга, часті відрядження. Нелегка робота й для чоловіка, а для жінки поготів.

До прохідної зайшла висока, струнка, молода жінка. Біла сукня підкреслювала засмагу, русяво волосся зібране в тугий вузол. Привітний і водночас незалежний вираз обличчя. Вона обвела присутніх уважним поглядом і пішла просто до мене. Я подумав, що Копієвська прислала свою секретарку. Але ж вони обоє не знали мене!

— Добрий день іще раз, — привіталася вона іі подала руку, ховаючи глузливі іскорки в сірих очах. Мабуть, у мене був розгублений вигляд. Потиск у неї міцний, бадьорий. — Ви Загайгора? Я не помилилась?

— Ні.

— Де ж нам побалакати? — оглянулася й рішуче сказала: — Ходімо в наш сад або, мовою канцеляристів, у заводську зону відпочинку.

Ми пройшли порожнім коридором управління і вийшли на просторе подвір'я, від якого розходилося в глиб території п'ять алей. За густою зеленою стіною платанів і тополь я не бачив цехів, лише чув далеке монотонне гудіння й важке гупання, від якого ледь двигтіла земля. Копієвська повела мене центральною алеєю, і ми опинилися в справжньому яблуневому садку. Сіли на лавку.

— Ох, яка благодать! — примружилася Ганна Микитівна. — Ні дзвінків, ні відвідувачів… І пахне, як у мами на обійсті…

— Ваша мама живе в селі?

— Еге, і тримає корівку, — відповіла. — Ото щосуботи влітку тікаю з міста до неї, порпаюсь у городі… — зітхнула. Ви щодо Табурчака Вадима Івановича? — перейшла до справи.

— Відгадали, Ганно Микитівно.

— Його ще нема на роботі. Біда, та й годі, для батьків. Валентина зчорніла.

— Він уже приїхав. Ви давно працюєте разом?

— Десять років. Йому теж пропонували це крісло. Відмовився, залишився керівником групи.

— Чому?

— Любить відрядження. У цьому відношенні безвідмовний.

— І знову — чому?

— Спочатку думала — вболіває за роботу, поки якось не поїхала з ним і не побачила, що він стає зовсім іншим. По-перше: відчуття відносної волі й безконтрольності з боку дружини. Можна позалицятися, навіть, як ваш брат каже, вскочити в гречку, посидіти в ресторані, повернутися в готель далеко за північ або взагалі… По-друге: не треба вставати рано й поспішати на завод, — насмішкувато говорила Копієвська. — Принад багато. По правді, для жінок теж. І, головне, ніхто не знає, все шито-крито.

— Н-да, картина приваблива, й можливості для гультяя великі, — підсумував я. — І Табурчак користувався ними?

— Напевне. Він і оженився у відрядженні, — іронічно сказала.

— Дружина знає про його зальоти?

— Мабуть, здогадується, але не спійманий — не злодій. Живуть вони ніби непогано.

— Ви не помічали — йому не дзвонить якась жінка?

— Дзвонять нам багато, аж телефони червоні, — пожартувала Копієвська. — А жінка… Десь з півроку, голос молодий, грудний, приємний. У нас телефон паралельний. Мені часто доводиться брати трубку.

— Про що вони говорять?

— Він лише відповідає: «так», «ні», «добре», «як завжди» або угукає. Жінки в нашому відділі шушукаються, мовляв, пасія Вадима.

— Неприємності у нього трапляються на роботі?

— Серйозних — ніколи. Працівник він сумлінний і пробивний. От лише два місяці тому хотіла оголосити йому догану. Поїхав він у Свердловськ на десять днів, побув там тільки чотири, а відразу не приїхав.

— Як ви дізналися?

— Випадково: хотіла дати йому ще одне завдання, подзвонили туди нашим постачальникам, а його вже нема. Потім пояснив, що заскочив у Нижній Тагіл до товариша, з яким колись служив у армії, — Копієвська кинула погляд на годинник. — У вас ще є запитання?

— Ні, Ганно Микитівно, дякую за відвертість.

— Мені нічого критись. Аби ви знайшли хлопця, — звелася, обсмикала сукню, поправила зачіску.

Ми непоспіхом рушили з саду до заводоуправління.

— Ще одне, Ганно Микитівно.

— Прошу.

— Де батьки Табурчака?

— Вважається, що він круглий сирота, але… — Вона доторкнулася до моєї руки. — Колись ми відзначали Восьме березня, трохи випили, і Вадим признався мені, що мати покинула його немовлям, віддала у дитячий будинок.

— І він не шукав її?

— Ні, образився.

— А вона?

— Здається, ні, — заперечно похитала головою, подала мені руку на прощання й пішла.