Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

почав схилятися до думки, що Руслан загинув, та легко її позбувся, як тільки побачив Табурчакові туфлі. А коли ще підтвердиться, що він з Києва не вчора, то висновок напрошувався один: жив у ці дні Табурчак у Шулешко, і син якось дізнався, забіг до неї, щоб переконатися. Може, мав гостру розмову з батьком, а він тепер намагався все те приховати, не викрити себе перед дружиною. А Руслан, приголомшений зрадою, вирішив піти з дому. Ні, Скорич відхилив таку версію, і мені вона теж не здавалася достовірною з психологічного боку.

А чи не зустрів батько сина після тренування і кудись заманив, щоб той не розповів матері? Дурниця. Тоді де Руслан і чому не прийшов додому? Я знову повернувся до своїх попередніх запитань.

Вулиця Герцена круто повертала, ніби впиралася в триповерховий будинок з колонами. То педінститут, приземкувате приміщення із силікатної цегли, потемнілої од часу. Я зайшов до просторого вестибюля з підлогою, викладеною білими і чорними плитами під мармур, від яких тягло прохолодою. Підійшов до чергової, пристаркуватої жінки в червоній вовняній кофті. Жінка сиділа за столиком з телефоном і читала журнал «Перець».

— Скажіть, як мені знайти спортзал?

— Он туди, — показала на двері біля сходів. — У дворі побачите високу споруду з великими вікнами.

— Дякую.

З вестибюля я потрапив до внутрішнього подвір'я, засадженого кущами бузку й плакучими вербами, під якими ховалися лавки. На деяких сиділи студенти, заглиблені в читання. У протилежному кінці скверика побачив високу, з великими вікнами будівлю.

Я зайшов у спортзал і спитав у хлопця, спітнілого і розкучманого, що стрибав на скакалці мені назустріч.

— Де тренер Нагорняк?

— Прямо по коридору і праворуч, — кивнув мимохідь.

У малому залі, посередині, влаштовано ринг, на якому вовтузились, гамселили один одного дві пари боксерів. Зі стелі на канатах звисали груші й мішки, і їх зосереджено лупцювали юнаки, ухиляючись од уявних ударів. Кілька спортсменів лежачи віджимали штанги. Скрізь мигтіли чорні й коричневі рукавиці, розпалені обличчя, панувала неймовірна збудженість, яка мимоволі змушувала збадьоритися й напружити м'язи.

Серед того шарварку лише один посивілий чоловік був спокійний. Він щось пояснював кирпатому хлопчакові, який уважно слухав і продовжував, ніби машинально, штурхати лівою рукою мішок. Я підняв руку, щоб привернути увагу тренера. Той помітив, кивнув. Трохи згодом він підійшов до мене, став боком, щоби бачити спортсменів.

— Вам кого? — запитав.

— Товариша Нагорняка.

— Слухаю. З ким маю честь?..

— Інспектор карного розшуку Загайгора.

— А, міліція, — Нагорняк гостро глянув на мене, потім холодно запитав: — Котрий з них нашкодив?

— З цих — ніхто. Ви давно працюєте тренером?

— Двадцять шість років, — відповів, потираючи зламане перенісся. — Давайте сядемо.

Підійшли до низенької лавки й сіли.

— Ви знаєте всіх боксерів міста?

— Знаю. Хто саме вас цікавить?

— Йому років двадцять п'ять, середнього зросту, очі вузькі, носить годинник на позолоченому браслеті.

— Двадцять п'ять — це вже колишній, — посміхнувся Нагорняк. — Були серед них гарні бійці: Сашко Зимовий, Ігор Таращук, Микола Русавський, Борис Юрченко, а найкращий з них Василь Кисюра. Гарний мав удар правою… Кажете, середнього зросту, вузькі очі… На рингу кожен боксер трохи примружується. Поширена прикмета.

— А хто з них міг би вчинити злочин? Приміром, побити перехожого й пограбувати.

— Не міг би, а справді стався такий випадок, — відповів Нагорняк. — Правда, без грабунку, але все одно лягла пляма на весь наш колектив.

— Хто? Коли?

— П'ять років тому Василь Кисюра влаштував бійку в ресторані «Парус», отримав чотири роки… — І тренер доповнив красномовним жестом — схрестив по два пальці рук і продовжив: — Йому зараз не двадцять п'ять. Трохи менше — двадцять три. Прикрий випадок.

— Ви його зустрічали в місті?

— Після суду ні. Перспективним вважався боксером. Вигравав бої завжди нокаутом, хоч і непоказний ззовні. Працював у легкій вазі. Добре поставлена права, — упевнено розповів Нагорняк.

— Чим він примітний? Голос не хрипливий?

— У нього розсічена права брова. Проте за стільки років шрам розгладився, — зауважив тренер. — А голос нормальний.

— Його адреси не пам'ятаєте?

— Він тоді працював на суднобудівному, жив у гуртожитку.

— А його батьки?

Нагорняк знизав плечима.

— Андрію, лівою, лівою відпрацьовуй і хук! — до когось гукнув і спитав: — А ви самбіст?

— Маю перший розряд. Зараз лише підтримую форму, щоб не зачахнути і не забути прийомів. Звідки ви?..

— Кисті рук виказують, — виявив спостережливість Нагорняк.

— Що ж, дякую вам, Леоніде Васильовичу.

— І це все? — здивувався. — А хто вас направив до мене?

— Радутний.

— А, Павло, — і співчутливо додав: — Неприємність у нього — хлопчина-яхтсмен зник, не повернувся додому з тренування. Чув, уже міліція зацікавилась, ніби розшукує його. Коли б ця подія не вдарила рикошетом по Трохимовичу.

— Не вдарить, — запевнив Нагорняка, попрощався й пішов із спортзалу.

Показання Нагорняка не стверджували, що Василь Кисюра — це Хрипливий. Це ще треба перевірити. До речі, й перевірка могла нічого не дати, аж поки. ми не арештуємо грабіжника і не встановимо його особу. Малося на увазі, що ні я, ні Зеленяк не впізнаємо на фотографії Хрипливого, бо мигнув він перед нами, ніби метеор. Доведеться підняти з архіву справу Кисюри. Борис Луцик, шофер автобуса, повинен його впізнати.

Щоб швидше отримати справу, з будки телефону-автомата подзвонив Скоричу.

— Слухаю, — сухо озвався.

— Це Загайгора. Товаришу майор, мені потрібна з архіву справа Василя Кисюри.

— Хто такий?

— Колишній боксер, судили на чотири роки за хуліганство.

— Кандидат на Хрипливого?

— Може.

— Гаразд, дам вказівку. Ки-сю-ра Ва-силь, — повторив по складах, мабуть записуючи. — Ви зараз куди?

— На машинобудівний завод. Хочу поговорити