Андраш Беркеші - Списоносці

в Будапешт, у свою чудову маленьку віллу, придбану на кошти від продажу одного з маєтків Магди.

І досі моє серце сповнює приємна теплота, коли згадаю про те, яким піклуванням оточила мене Магда. Тільки їй можу завдячувати своїм життям. Для мене вона зробила все, що могла зробити жінка для свого чоловіка. Вона не відходила од мого ліжка. Хоча і Магді було не дуже весело. В ті місяці вона чекала появи Жолта на світ і важко переносила незручності, пов'язані з вагітністю. Але твоя мати все це приховувала від мене. Багато років минуло відтоді, але пам'ять про ці дні непідвладна часу!

Отже, я лежав поранений… У лікарні я познайомився з патером Титусом. Ти знав цього чоловіка, немає потреби розповідати про нього докладно. Він був молодшим за мене майже на п'ять років. Ми полюбили один одного. Це була справжня дружба. Часто він приходив до мене, сідав на краю ліжка, і ми вели довгі розмови. Титус був освіченішим, ніж інші молоді попи. Це був войовничий єзуїт. В ім'я своїх ідей Титус ладен був пустити в діло навіть меч. Його не задовольняла мирна проповідь христової любові. Для досягнення мети церковників мій друг використовував будь-які засоби. Минув час, і Титус довідався про мої релігійні сумніви. Та, незважаючи на це, наша дружба дедалі міцніла. Ми багато сперечались, але я й досі не розумію, чому Титус жодного разу не намагався переконати мене і навернути в лоно церкви. Щось спільне було в наших душах, і це зблизило нас.

Пригадую одну з розмов. Це було після російської Лютневої революції сімнадцятого року. Вісті про неї надзвичайно схвилювали людей. Зайве писати, як вплинула Лютнева революція на Угорщину.

Титус сидів на краю мого ліжка.

— Спиш? — запитав він співучим, теплим басом.

Я розплющив очі і мовчки посміхнувся. Титус був чимось зажурений.

— Акоше, ми програли війну, — промовив він. Гадаючи, що патер за звичкою хоче просто посперечатись, я відповів йому жартома:

— Невже? Ніколи не думав, що тебе, дорогий Титусе, цікавлять військові справи. З тебе, дивись, ще генерал вийде.

Титус зиркнув на мене. Він зрозумів, що я жартую, але не посміхнувся у відповідь, як колись. Обличчя його стало похмурим, суворим.

— Мова йде не про військові справи, Акоше. Про інше, і набагато значніше. На жаль, наші політики не помічають небезпеки, не бачать, з якою карколомною швидкістю наближається до нас страхіття…

— Що ти маєш на увазі? — перебив я, стривожений його пророкуванням.

— Революцію…

В мене одразу аж полегшало на душі. Я вже думав, що мова йде про щось серйозніше. Чому це ми повинні жахатися революції? Я сам читав повідомлення і міг легко уявити справжню картину подій в Росії. Особисто я не вбачав у російській революції ніякої трагедії.

— Невже ти серйозно думаєш, дорогий Титусе, що ці події матимуть якийсь вплив на центральні держави? Навпаки. Російський фронт ось-ось розвалиться, і ми зможемо спрямувати свої сили на інші фронти.

— Тут усі ви помиляєтесь, друже, — сказав Титус. Потім підвівся і підійшов до вікна. Поглянув на розквітлий весняний сад. — Дуже погано, — вів далі, — що наші політики і військові страшенно однобічні люди. Та й ти, бачу, не можеш думати на кілька ходів уперед, — додав він, наблизившись до мого ліжка. — Всі ви бачите тільки сьогодні, лише хвилини.

Я хотів перевести розмову на веселішу тему.

— Дорога Піфіє[4], — почав я жартівливо, — а що ви бачите на післязавтрашньому полиску скла? Будь моїм Демоном, — промовив я вже патетично, — і веди мене новими шляхами, розкрий переді мною таємницю нашого майбутнього.

Титус не сміявся, обличчя його стало ще похмурішим.

— Жартуй, жартуй. Гляди, щоб твоя веселість тобі боком не вилізла.

— Я образив тебе? — спитав я, намагаючись надати своєму голосу лагідності.

— Мене ні, — відповів Титус, сівши на ліжко. — Адже мова йде не тільки про мене. Акоше, запам'ятай, що я тобі скажу. Цю революцію незабаром змете кривава руйнівна революція червоних. Вона продереться крізь кордони і захитає землю. Настане час, і зброю буде повернено проти нас. Не буде спасіння. Не зупиниться лавина… І єдине, що могло б врятувати…

Я зацікавлено подивився на нього.

— Негайно треба укласти мир і спрямувати всі свої зусилля на знищення червоної примари ще в зародку. Християнський світ зараз в небезпеці, а ви цього не помічаєте.

Багато років минуло з часу нашої розмови. Тепер я бачу, що віщування Титуса справдилися. Але хто міг думати про це серйозно в травні сімнадцятого року? Хто повірив би, що протягом якихось сорока років усе так фатально зміниться? Адже комуністів тоді мало хто знав. Треба було таки робити те, що пропонував Титус.

Але чи могли ми перешкодити вибуху цієї сили? Мушу сказати: ні. Хіба тільки затримати на якийсь час.

Ти можеш запитати мене, коли все це я усвідомив, коли сформувалися такі думки в людини, що вважала метою свого життя боротьбу проти комунізму і для досягнення її пожертвувала всім — дружиною, сином, собою, сотнями знайомих ї тисячами незнайомих. Можливо, ще вчора мої позиції не були сформовані так чітко, хоч суперечливі думки вже давно сушили мені голову. Невдала остання контрреволюційна вилазка п'ятдесят шостого (смішно було б, коли б я, як інші, говорив, що то була революція) остаточно добила мене, і я втратив рівновагу.

Знаю, що пишу безладно, пурхаю між стінами минулого і сучасного, але не можу нічого вдіяти. Питання сьогоднішнього дня відбиті в дзеркалі минулого. Чому ж я відкрито не висловлюю своїх міркувань перед світовою громадськістю? В мене вже немає шляху до повернення. Я залишаюся наодинці з своєю поразкою, але публічно визнати її не можу і не тому, що соромлюся. Просто в мене вже немає сил. Коли б я прожив ще трохи, може, дійшло б і до цього. Але мені вже недовго землю топтати.

Кілька днів тому