Ада Самарка - Смак заборони

Коли я підняла праву, повернену до обрію ногу, випадково скинула вниз свою зняту через непотрібність панамку і приставила долоню козирком до лоба — обличчя моє спалахнуло новою Авророю. Ви тільки уявіть, як ці ніжні помаранчево-рожеві переливи грали на моєму веснянкуватому личку, вимальовуючи теплу, ніжну посмішку.

Він виймав із рюкзака свій рушник і дивився на мене. Він розстеляв його на лежаку й дивився на мене. Він дивився на мене з-під своєї чорної майки, яку скидав, квадратіючи мускулами преса. Він дивився на мене через плече, коли скидав кросівки. Він дивився на мене, виходячи з кабінки для переодягання. Він просто дивився на мене, стоячи за десять метрів, спираючись на поруччя. Купання під цими поглядами нагадувало мені борсання в теплих прозорих хвилях. Ці погляди були начебто відчутні.

Ну, а потім мене зігнали з пірсу, сказали, що час додому, що сонце припікає, що спекотно (й що йог сраний піддає жару — говорилося в німому підтексті) — щоб негайно збиралася.

Я скупалася на доріжку і, обсихаючи на тому самому поруччі, виявила, що їхнього полку прибуло. Прийшло Створіння разом із Вірою і Рудою. Ну, звісно — привіт-привіт, здрасьте-здрасьте, фальшивенькі личка, криві посмішечки. А потім papah чогось передумав іти — сонечко сховалося за абсолютно невидиму мені хмарку, Альхен без вісти зник, (сидячи на іншому боці пірсу, просто піді мною, прихований солодкою вадою в радіусі батьківського локатора, тим самим для ворога зовсім невидимий). Я посміхнулася й сказала, що піду стрибну з пірсу. Спустилася сходами й під смугастою тінню навислого над нами другого ярусу доторкнулася кінчиками пальців до гарячої тканини його плавок і за мить уже шумно падала в теплу воду, ще й досі відчуваючи під коліном начебто випадкове ковзання його напруженої руки.

Після swim я вирішила не форсувати подій і не викликати підозри, тому поводилася дуже розважливо — на прогулянки не рвалася, та й взагалі лежала на животі, почитуючи якусь книжчину. Але кутиком ока все-таки змогла помітити, що з появою Створіння — у халатику й великому солом’яному капелюсі — мій Гепард не накинувся на неї з поцілунками, як було вчора, й що вона разом із Вірою, такою само холодною та очужілою, як завше, вийшла з поля нашого зору кудись за човнову станцію.

Ми знову пхалися в «Марат», на ринок. І крізь цю спеку, що аж кололась, я вирішила озирнутися. Диявол сидів на червоному поруччі, там, де за десять хвилин до того сиділа я, поруч паслося Створіння, розквітаючи у вічній весні, яку несли його бесіди. Добре, нехай…

Спочатку ми хотіли поселити сестричку з родиною в обнадійливо далекій «Україні». Ця перспектива настільки тішила мене, що в нас із татусем навіть запанувало певне прохолодне перемир’я. І ми були у відносно гарних стосунках доти, поки він не вийшов із приймального відділення. Я чекала на вулиці під кипарисом — із сумками й кепками. Корпус — знайомий із незліченних листівок «Південний Берег Криму», такий помпезний радянський будинок із білими колонами й чоловікоподібними бабами на даху — зараз активно ремонтувався, й веселі смагляві югослави раз у раз поглядали на мої дивовижно короткі шорти. Татусь з’явився, навіваючи думки про турецького султана — бородатий, на вузькій доріжці між кипарисами й колонами. Обличчя в нього було не дуже задоволене. Усе в мене всередині опустилося, я притулилась до однієї з колон і мокра фарба відразу віддрукувалася на шортах і голій спині. Татусь побачив зіпсований одяг, кинув: Idiot — і повідомив, що один день у цьому санаторії коштує більше, ніж два в нашій бурштиновій обителі у Цехоцьких.

Пішли шукати щастя в «Марат». Це мене, втім, потішило ще більше — між мною і татусевим підкріпленням лежатиме вже два санаторії. Що може бути краще? Шансів на зустрічі буде ще менше, хіба що планові повчальні бесіди в пляжному кафе та на сімейних походах під час оглядання імрайських красот.

Але там — ах, який жаль! — нам повідомили, що місць нема й усе зачинено, і взагалі…

Пішли шукати щастя в Ебру. Там начебто була якась бабуся-пенсіонерка з вузькою темною квартиркою, але хотіла вона стільки ж, скільки й Цехоцькі, тож урешті-решт, уже на маяку пішли до тітки Раї, на першому поверсі в сусідньому парадному. І після довгих і переконливих бесід вона погодилася віддати одну з кімнат. А я сумно й тяжко зітхнула.

За обідом Альхена в мені зібралося забагато для нормального травлення. І я, жуючи салат, сказала татусеві:

— А ось якщо одна із цих його дівчат вирішить подати на нього в суд, то його ж, правда, посадять?

— Hi, — тато чомусь вирішив поспілкуватися. Це мене збадьорило, адже, як правило, на запитання такого плану він досі відповідати відмовлявся.

— А чого?

— Цей son of a bitch відразу заявить, що знати її не знає. Та й взагалі, складно це все довести.

— Ну, а якщо на пляжі є свідки? Всі ж бачать, як він із цією ось цілується…

— Bool shit, ця негарна людина (наводжу дослівно) знайде вихід із будь-якої неприємної для неї ситуації.

А я витратила три година на побудову детективних планів із карно-процесуальним відтінком.

По обіді ми подалися засмагати за Старий Будинок. На пляж, хоча й існувала така досить реальна можливість, втікати було ще надто ризиковано. За своєю роками налагодженою традицією, татусь лягав спати з першої пополудні до третьої, і в цей час я була вільна й могла робити що завгодно (на території малого маякового подвір’ячка). Але з’являтися в них там ще зарано. Не хочу якоюсь мірою видаватися набридливою… Така собі отроковиця з телячими очима, що віддано й волого дивиться спідлоба… Я ж навіть не можу їм нічого до пуття розповісти гідно-розумного.

Дорогою на пляж (о четвертій пополудні) мене раптом заїла якась нова винувата нудьга. Адже татусь — це єдина світла людина