Ада Самарка - Смак заборони

Танька стала так, щоб я відбивалася в темно-зелених окулярах не тільки в татуся, але й у Альхена, що засмагав неподалік. Грати запропонувала вона, саме після того, як із фосфоресціюючими відбитками на своїй німфетській шкірі прибігла до мене з обіймів Диявола. Кидала м’яча найбезжальнішими прийомами — так, що я перебувала в стані постійного стрибка. Я силкувалася тягти носочок і прогинати спинку. А клятий шмат гуми так і пантрував, аби вилетіти за поле, кудись у бік тентів, і я крутила озаддям, діловито плазувала поміж лежаків, поки м’яч котився геть від мене та завмирав, змушуючи завмирати й мене, за півметра від нерухомої ноги Альхена. Він же, дивлячись нібито кудись у далечінь, жодного разу навіть не нахилився, щоб підняти його й доторкнутися чолом до мого рудого відстовбурченого чубчика. З радісним криком я хапала втікача та летіла назад, із припливом люті кидаючись у гру.

Ми починали помічати окуляри. До того більше уваги мимоволі припадало на синю ганчірочку на його тілі, яка раніше була чимось посереднім під час ловів та обміну гарячими поглядами крізь чотири сонцезахисні скельця.

І коли я нарешті не спромоглася спіймати розжареного м’ячика, але наздогнала його й пожбурила, дозволяючи собі з положення «упор сидячи» глянути в чарівне підтентя, то…

Це було — як би вам пояснити — схоже на якесь миттєве замерзання, обмороження: замість розкішного багаття там біліли снігові замети, замість кипіння життя й пристрасті, панувала гнітюча темрява й не лишилося жодного сліду колишнього взаєморозуміння. Коли я глянула в той бік, уся магія, всі дзвінкі чари — зрозумій, читачу — все найпрекрасніше було зруйновано тією вбивчою сценою, що розгорнулася перед моїми очима, які досі відбивали рештки згаслого полум’я:

Аналогів немає. Довге жовте волосся, що здавалося несправжнім, колихалось на легкому вітрі; за особливого переломлення розсіченого тентом світла воно переливалося в золотавий сонячний промінь. Струнке, гнучке, невагомо-витончене тіло, яке ніби ще потоншало, граціозна хода, ідеальне, ніжно засмагле личко класичної слов’янської красуні, щось іронічне в обрисі губів, щось гордовите в лінії світлих брів. І погляд, мов промінь маяка, байдуже, не зупиняючись, пролетів по моїй скорченій постаті. Й Альхен, о, Альхен, обіймав її своєю засмаглою лапою, уже давно не дивлячись на Адору, розпластану долілиць із окулярами, що впали на бетон. М’яч просвистів за сантиметр від мого вуха й приземлився в калюжу за моєю спиною, облив брудним теплим душем, і, очевидно, покотився в бік поруччя, тому що Танька заволала, тицяючи пальцем кудись за мене. Я спіймала м’яча біля самого краєчку бетонної стіни.

— На, Тань, я чогось не хочу більше грати.

Розсікаючи іскристу хвилю, я пірнула на самісіньке дно, перебираючи пальцями ледь помітні без маски камінчики, стабілізуючи свої розбурхані почуття. А коли виринула, вже ніщо не обтяжувало моєї свідомості, не змушувало думати про його погляд щоразу, коли ставила одну ногу поперед другої.

Мов сновида, я подалася в безтатусеві простори, опинилась на скелі над ліфтовим козирком, у товаристві Таньки. Виявляється, ми грали в карти.

— Слухай-но, а це що, Надія приїхала?

Танька здивовано глянула на мене понад віялом із карт.

— Ні. Звідки ти взяла?

— А хто тоді он та білявка, що з твоєю мамою зараз розмовляє?

— А, це Оксана, вона приїздила сюди минулого серпня. Нас тоді вже не було. Залишився тільки Сашко. Я її зовсім не знаю.

— Ясно (але не втішає).

— А ми цієї зими в Пітер їздили.

— Я була там минулого липня, — байдуже збрехала я.

— У нього там така квартира! Знаєш, скільки ванних?

— Скільки?

— Дві! А кімнат аж п’ять!

— Він що, переїхав?

— Ні, він уже багато років там живе.

А це що таке? Виходить, оповідання про скромну роботу тренера з кунгфу й кімнату в комуналці на Ліговці — брехня?

— А де ж він працює?

— У офісі. Знаєш, у них там відик стоїть і стільки мультиків усіляких — я майже все передивилася. Там є «Алладдін», і «Русалонька», і «Чіп і Дейл».

— Я розумію, що в офісі. А чим саме він там займається?

— Відики дивиться… А ще там такі фільми класні є…

Коли ми з татусем чергового разу прогулювалися набережною в класичному мовчанні, мій напружений погляд під різними ракурсами сканував Гепардову спину — аж надто незграбно зігнутий, він цілувався зі своїм білявим сонечком. Вона лежала на животі, на його червоному рушнику, і, теж зігнута, тяглася до нього, мов прекрасна рожева з білим повитиця.

На завершення цього розділу напишу, що суворо наказала собі вести ретельний облік усіх своїх імрайських пригод — якщо вони, звичайно, виникнуть (у чому я вже починала неабияк сумніватися). У всякому разі, подертий зошит зі списаною обкладинкою, дорогий, мов життя, в своєму другому з сорока шести днів задерикувато повідомляє: «Нічого, я всім вам іще покажу!»

Наведу вам одну цитату: «…Маленькій Вірджинії ще не сповнилося 14-ти, коли нею оволодів Едгар… Провели медовий місяць у Санкт-Петербурзі на західному узбережжі Флориди». Це така ось незрозуміла відповідь на моє «ворожіння по книжці».

З мокрим волоссям і татусем на пірсі «зони причалу», з цілим пляжем між нашими войовничими думками, я розмістилася на трьох дошках верхнього ярусу, що лишились від зруйнованого хвилеріза. Надягла навушники, під голову поклала згорнутого валиком рушника, витяглася й відчула цілковите блаженство. О цій ніжній ранковій порі ніхто не чіпав мене й не згонив із сонця. Так, напевне, збігла приблизно година (зважаючи на кількість боків, які віддали, на 90-хвилинній касеті).