Андрій Степанович Крижанівський - Інтерв’ю з колоритним дідом

від краплі скипідару.

Тетяну запросив до танцю джинсово-шкіряний ковбой Роберт, і вони вшкварили «бебі-козачок» під овацію всього екзотичного шинку. Євген тут-таки підхопив опасисту подругу ковбоя Матильду, і вони врізали під бурю оплесків «дарлінг-бариню».

— Бухла і лабухів! — вигукнув Роберт. І заголосив на честь знайомства арію зайвої людини Євгенія «Ужель та самая Татьяна...»

Євген також замовив вино і музику. І виконав арію зайвого аристократа Роберта «Кто может сравниться с Матильдой моей...»

Діставшись свого гірського притулку, молодята вперше вклалися нарізно: вона — на ліжку, він — на скрині.

На світанку почалося.

— Де ж твоя Матильда? — ласкаво запитала Тетяна.

— А там, де твій Роберт! — моментально відповів Євген.

— Чому я не зідрала шиньйон з цієї овечки? — задумливо проказала молода.

Молодий теж вдався до риторичного запитання:

— Чому я не врізав цьому Робертунчику?

— Послав бог чоловічка! — сказала Тетяна.

Євген відповів анекдотом:

— Коли подружнє життя — це діжка з дьогтем, а медовий місяць — тонка плівка меду згори, то ясно, що мені відкрили діжку не з того боку...

— Пошляк! — вибухнула молода.

І тут зі світлиці проклюнувся голос газдині. Вона виспівувала:

Як вони кохалися З вечора до рання, Їм соловій на калині Голосив кохання. А він її: «Котику, Котику й бальончику». Вона його: «Котику, Голубчику, горобчику». Як вони побралися: У милого борода, як рижева щітка, На котика й бальончика Глядить, як на дідька...

Пісня урвалася.

— Чув? — проказала Тетяна.

— Що саме?

— Що всі ви, мужики, до весілля присягаєтесь нас на руках носити...

— Я й носив, поки ти не перескочила на руки Робертунчику...

— Це просто смішно! Відмовити сусідові по столику в танці принаймні нешляхетно...

— А не запросити покинуту даму на танець шляхетно?

— На танець?! Обійми під музику ти називаєш танцем? Ось тобі! — і молода вліпила аплодисмент у щоку молодому.

— Як ти сміла?!.— і Євген гахнув об долівку глек-сувенір.

Тетяна, як пантера, стрибнула до тарілі з крашанками...

Але її зупинив голос газдині. Вона виводила:

Милий милій сипле слів, Як гороха в бочку. Мила милому зубами Пірвала сорочку. І вони зчиняють крик Та й роблять повстання, З мисок, глеків, тарілок Ціла тарагання...

Газдиня змовкла, а Євген пошепки спитав:

— Цікаво, що таке тарагання?

— Спитай у своєї Матильди! — відчикрижила молода.

— Якого чорта ти причепилася зі своєю Матильдою? — скипів Євген.

— З моєю? З твоєю, любий мій! Ти мені своїх майбутніх пасій у подруги не підсовуй! — і крашанка вліпилася в стіну побіля Євгенового носа.

— Ах, так? — і в кохані очі полетіла пачка сигарет.

Тетяна вивернулася і пожбурила у білий світ полив’яну миску.

Євген звузив очі... І тут з новою силою розлігся голос газдині.

А голубка як жбурне Баняка в калину: «Ти вже мені наспівався, Такий-сякий сину! Ти вже мені наспівавсь Та й наголосився, Через тебе той упир Мене очепився».

Тетяна чмихнула і сповзла на долівку. А газдиня в світлиці набирала голосу:

А голубчик як гужне У калину миску: «Щоби тобі вивернуло Той язик у писку! Ти вже мені наспівавсь, Годі вже співати, Через тебе, соловію, Взяв біду до хати...»

Євген опустився на коліна поруч з Тетяною. Щока торкнулася щоки, руки сплелися на глиняному прахові.

— Перепиши слова, люба...

— Обов’язково, любий... Винесеш черепки непомітно...

— Так, кохана...

— Цікаво, як закінчується пісня...

І одразу виник голос газдині:

Потім вони черепки Поза хату носять... А соловій на калині Кохання голосить, А соловій на калині Кохання голосить!

— Котик і бальончик...— шепнув Євген.

— Голубчик і горобчик...— шепнула Тетяна.

— Назавжди...

— Назавжди...

ВИШИБАЛА

Не люблю, як придурюються! Є чим похвалитися — перснем чи кожухом — хвались. І тобі кайф, і людям шпилька.

Да! Сам я по авточасті. Це така кібернетика, що без неї, без авточасті, далеко не заїдеш. Роблю в столиці, а живу в Дачному — півгодини на електричці. І нащо та столиця, де кожен прищ викаблучується, фурункула з себе строїть. Плюнеш — і не в того попадеш, лишні нерви.

На своїй Помідорній вулиці я перший чоловік. І бугаю роги скручу. Але не хочу, бо культурний. Мене так і звали — граф. Відгрохав хату, як музей, на два поверхи. Нагорі я, внизу мать.

Мать, правда, стогне: взяв би, каже, якусь негорду заміж, бо фрукта гниє і в телевізор кольоровий ніколи глянути. Бери, раджу, мать, на грядки транзистор і гартуй характер, бо якраз візьму горду, з ногами і бюстом, і щоб по-австралійському шпрехала.

Щоб срізь фірма. Сам я в «Ладі», а що на мені? Джинси «Лев і Страус», двісті монет кинув. Зате до інтуристочок підвалитися чи нашу вщипнути — всігда пожалуста. Бо фірма! На мені все японсько-техаське, а галстук взагалі з невідомого острова. Давлю класового і даром не треба, хіба щось попоїсти.

Да! А в ресторані? Куртку потрясну відірвеш і нехотя заходиш, але за стіл не прешся, а до стойки. Ніби випадково заблукав після умственої роботи — і нуль вніманія на всіх. Сідаєш на вертушку-табуретку, ніби весь у мислях. Куртка малинова, а підкладку відкинеш — зелена. І знехотя, ніби про щось думаєш, виймаєш заграннчну пачку, ліпиш фільтр до губи. Бармен тобі сірничка, а ти — клац! — запальничка «ронсон». І тут ніби повертаєшся до тями і дивуєшся, що в ресторані зі своїми мислями, і гукаєш бармену:

— Бой! Коктейль «хемінгуей»!

Бармен Буба Пасльон, однокашник, колись на хімії зрізався і не жалкує, хімічить «хемінгуея». А ти вже бонжуришся з оркестром, підпираєш голову рукою і меланхолійно троячкою даєш знак. Ударник, електронний асенізатор — піаніно під током, гітари, бубон як вріжуть:

Леді, леді, леді, Леді, леді, леді, Ух!

Дівулі, по-нашому герли,— в коло, та стегнами, стегнами — круть, верть! Хлопці рвуть на грудях капронові мережива — і туди ж. Регбі!

Да! А якраз прислали до нас у Дачний училку молоду, щоб по-англійському шкетів мучила. Строга! Але такої красоти я ніде не бачив. Журнальчик один роздобув, «Плебей» називається, там американські кралі в натуру роздягнені. То ті місісіпочки проти училки нашої, як кози. Хлопці біля неї закрутилися, як мошва при торшері. Тут я попередив, що скелета школі пообіцяв подарувати. Висушеного. І всі ласі одразу від училки відпали. Женюсь! — вирішив.

Да! Тоді якраз грандіозний випивон намітився. Сусідка Мотря Карпівна, передова помідорна женщина, дочку-студентку заміж видавала за доцента-сироту. Мене запросила, бо фірма!

—