Андрій Степанович Крижанівський - Інтерв’ю з колоритним дідом

В саду під навісом ставлю стіл на сто чоловік,— поділилася Мотря Карпівна.— І окремий навіс для оркестру з ресторану.

— Кайф! — кажу.— Хай всі бачать, як наші гуляють. Моя «Лада» до ваших послуг.

— Прийми мерсі! — сказала Мотря Карпівна.—Приходь з училкою, може, швидше окрутиш.

— Мерсі обратно! — кажу.— Все буде тіп-топ, свого не випустимо.

— Є секретна просьба,— продовжує Мотря Карпівна.— Дістань вишибалу.

— Кого? — дивуюся.

— Вишибалу. Щоб тихенько в кінці столу сидів, а як хтось перебере, вишибав з двору. Я в кіно бачила такого дилду в сомбрері,— пояснює.

— Нащо, коли всі свої? — дивуюся.

— Для гонору! В куми гуляли свайбу всього три дні й то з п’яних очей жениха через паркан перекинули. Ледь у кропиві не спікся.

— Може, Петра візьмемо, грузчика з гастроному?

— Цур! Його після третьої чарки бити починають. За вираженія. Дістань невідомого вишибалу. Червінця даю!

Взяв я десятку, сів у лайбу і покотив до річки. А навстріч один дачник суне. Такий собі чмур, халупку зняв і в ліс ходить — дихає. Патякали, що із закордонів повернувся. А дивитися нема на що. Зашмигана спортивна куртка і штани рогожні. Буває, що наша рогожа у заграниці самий тиць — лорди носять. Але має бути на заду нашльопка — фірма. Придивляюся до чмурового заду — нема фірми. Голодранець! Я б такі штани на свого псявіру Джексона посоромився натягнути!

— Слухай! — гукаю чмуру.— Є непильна халтура. Свайба у нас. Треба вишибалу. Чи не підеш за п’ятірку? І випивон на дурняка...

— Вишибалою? — перепитує.

— Вишибалою. Ніхто й не взнає.

— Прибуду! — примружив очі. — П’ятірки не треба.

— Замьотано! — радію.— Стріху причеши, щоб собаки не гавкали...

— Причешу. А квіти...

— Без квітів обійдемося! Там букетів буде стільки, що підсвинку на місяць січки вистачить.

— Тоді привіт,— каже,— підсвинку!

Свайба була розкішна. Дванадцять машин з гудками й стрічками весільний картьож привезли.

— Де вишибала? — не забула спитати Мотря Кар-півна.

— Буде! — кажу.— На початку він без надобності.

І закрутилося. Тости, шампанське, сльози — як положено. Молодий — блідий, молода —як вода, діди в галстуках, хлопці —в бородах, молодші п’ють, старші закусюють.

Вишибала з’явився, як гостей на пісні потягло. Я його спочатку не впізнав, а впізнав — отетерів. Костюмчик, сорочка, галстук — люкс з небаченого краму, і сиділо все як влите, ніби він у тому кайфі і вродився. Волосся прилизане на пробор, на лацкані лауреатський знак, а на пузі брелок на ланцюжку золотому. Я, вуличний граф, як опудало проти нього!

А вишибала цілує ручки нареченій, розкланюється, як балерун, і пре на стіл коробку-сувенір, сервіз на дванадцять персон. Вже не знаю, наш чи звідти, але Мотря Карпівна ледь з крісла не випала. А той перевертень штовхає тост голосом Левітана:

— Увага! Увага! Говорить Дачний! Сьогодні тут в ім’я продовження роду людського, а також для заохочення лікеро-горілчаної індустрії відбувся запуск на орбіту подружнього життя доцента Кості та студентки Насті! Стан нормальний. Температура наближається до сорока градусів. Ура!

Тут наші ревнули. Зірки з неба посипалися. Мотря Карпівна стисла вишибалу в залізних обіймах і вдарилася в сльози. Наречена заплескала в долоні, а жених-сирота вперше подав голос:

— Ми щасливі, що нас напучує в невідому путь знаменитий сталевар, герой Запоріжжя та Бхілаї! Ляснемо з цього приводу, як заведено у доцентів, фужерами!

Весілля пішло як підстебнуте. Вишибала посипав тости, позбирані на міжнародних столах, і з моєю учил-кою встиг перемовитись тиць-а-тиць. А я сиджу, як обпльований, без нуля вніманія.

Училка вшкварила стиль з тим сталеваром, а я спіймав на танець Мотрю Карпівну і шепчу:

— Скажіть цьому, щоб не сіпався, а сидів вишибалою. Бо не люблю, як придурюються...

— Сказився! — відпускає Мотря Карпівна аперкот мені під ребро.— Що мелеш?

— А хто буде вишибалою?

— Ти й будеш, не велике цабе! Червінця взяв?!

Ну, думаю, я вам покажу вишибалу! І чарку за чаркою!

А сталевар-дипломат уже без дипломатії бере училку за талію, та іржуть, як лошаки, та стрекочуть по-англійському, як сороки. І головне, я все розумію без перекладу, і вже сам жаліюсь сусідам по-англійському, але вони ні чорта не розуміють...

Ну, закінчилося весілля в рожевому тумані. Правда, одного вишибли. Мене. Сталевар вишиб. А сам кудись зник. І не сам — з училкою...

Да! Було діло. З того часу авторитет мій підупав — вишибалою кличуть. А училка й сталевар прислали мені потім свою весільну фотішку. І джинси в благодарность за знайомство. Джинси, конєшно, фірма. Тільки не люблю, як придурюються...

КОНТЕКСТИ

Алладіну все до лампочки!

Потонув у дипломатичних каналах.

Геній — це людина, яка знає про свій винятковий талант і, незважаючи на це, продовжує працювати.

«У випадку загорания дзвоніть по телефону 01». А у випадку тління?

Захлинувся від повноти життя.

Культура пішла вперед. Безкультур’я залишилось на місці.

Крилаті слова: «Людина вище ситості» — чомусь найчастіше лунають на бенкетах.

Що ті зуби мудрості проти гострих ліктів!

ХУДОЖНІЙ СВИСТ.
Пародійне
ПОЕЗІЯ І ДІЙСНІСТЬ

То був справжній тріумф. Шоферові Аполлінарію Втулці аплодувала вся літературна студія. Сам керівник відзначив «своєрідну метафоричність, яка сприяла втіленню матеріалістичних емоцій в оригінальну образну концепцію світу».

Розвиваючи висновок метра, літстудійці наголосили, що Втулка заглибився у життя і, зокрема, в автосправу і сміливіше, ніж деякі класики.

Усі дійшли висновку, що вічна тема — зрада коханої — заграла у вірші Аполлінарія новими барвами, бо поет несподівано синтезував почуття ліричного героя і (теж шофера) зі станом його автомашини. Звідси й потяглася низка художніх знахідок: сльози відставного коханця капали, як вода з радіатора, бідне серце стугоніло, як перегрітий мотор, нерви буксували, як педаль зчеплення, вовком ревнощів гарчав кардан...

Та попри все, відзначили літстудійці, громадянська струна заглушила песимізм ліричного героя, і він витиснув рекордну швидкість на трасі трудової романтики, хоч гальм чортма.

Вірш надрукували. Літкерівник особисто зателефонував до Втулки у гараж і поздоровив з літературним дебютом.

— Та ну вас усіх! — гарикнув у трубку здібний початківець.

— Пардон, Аполлінарію! Ти здурів? — скрикнув вражений метр.

— Згорів! — надривно відповів Втулка.—Завгар прочитав мого вірша у газеті й перевів мене в автослюсарі за експлуатацію аварійної машини...

ЦЕ БУЛО НЕ В ПАРИЖІ

Етюд. Образок. Шкіц. Пастель.